Лойко Самум - Відродження ластівки, Лойко Самум

— Мирославо!

Весна одразу повернула голову до дівчинки. Вона дивилася зацікавленими очима та не розуміла, чому Соломія так дзвінко сміється.

— А ти моя мама? — запитала Мирослава.

Дівчинка ходила по дерев’яній кладці над річкою, гарно тримаючи рівновагу. Зараз їй було десять, отже минуло десять днів з першого дня весни.

Соломія заперечила. Вони прийшли до річки прати. Знайшли тихе безлюдне місце, без зайвих очей. Соломія була зайнята, тому як могла приділяла уваги Мирославі, але з кожним днем все важче було її стримувати. Все ж хотіла кудись дременути світ за очі.

— Сестра? Старша? — не припиняла.

— Не знаю. Просто наглядаю та й все, — відмахнулася Соломія. Вона вже втомилася від цих питань.

— Ти нічого мені не розповідаєш. Я нічого не знаю! — вигукнула дівчинка.

Соломія кинула одяг у воду та повернулася до Мирослави, та її вже ніде не було. Таке враження ніби її з самого початку тут не було. Не чути кроків та птахів. Соломія вже встигла пошкодувати, що образила Мирославу. Вона й справді нічого не розповідала лиш тому, що знала не так багато. З’явилося багато нових питань, бо Весна дорослішає, а Доля так і не прийшла жодного разу.

Мирослава втекла. Соломія мала негайно її знайти. Доля чітко дала зрозуміти, що за межами села їй небезпечно. Хто знає, де зараз гуляє Мара.

— Вередливе, неслухняне дівчисько, — промовляла Соломія, пробираючись між густим гіллям.

Чомусь вона вирішила, що Весна піде туди, де найбільше квітів. Дівчинка виявляла неабияку зацікавленість до Роксаниних трав. Частенько вмовляла взяти її з собою. Такий вже мала характер.

Крізь густе гілля та кроні дерев виднілася галявина. Мавки та повітрулі не любили це місце та завжди вигадували нові моторошні легенди. Чи вірила Соломія їм — не знала сама. Очима бачила гарну галявину, але в думках все одно чула дівочі голоси…

Між зеленою травою побачила білу пляму. Трішки постояла та вирішила підійти. Ліпше якнайшвидше повернутися додому. Підходила Соломія тихо та повільно. Мирослава сиділа та розглядала блакитну квітку, вона або не почула, або просто не звернула увагу.

— Така гарна. Шкода, що не знаю її назви.

Все ж почула. Соломія сіла поряд.

— Незабудка.

Весна ще довго не підіймала на неї погляд. Дуже образилася. Відчуваючи себе винною, Соломія запитала про найближчу квітку. Потім ще про одну. Мирослава відповідала неохоче, але з часом очі засяяли. Це вперше Соломія побачила в ній саме Весну, а не просто дитину, за якою варто наглядати.

Посиділи та поговорили кілька хвилин, а потім Соломія сказала, що тепер точно варто йти. Чомусь на душі стало важко. У повітрі запахло свіжою землею, а бджоли припиняли густи. Знову стало тихо. Соломія вирівнялася та подивилася на дерева. Хотіла побачити, чи не ховається за ними щось.

— Ходімо, Роксана буде хвилюватися…

Неочікувано над головою пролетіла чорна птаха, зачепивши Соломію крилом. Від цього тварина впала на траву. Дівчина побачила, що то була сорока. Самотня сорока. В одну мить вона перетворилася на дим, який піднявся в небо. Блакить сховали дощові хмари.

Захвилювавшись Соломія, нервово роззиралася по сторонах. На іншому боці галявини стояла чорна фігура. Здається, то Мара, але перевіряти — не хотіла. Було достатньо того, що стало страшно та моторошно. В одну мить сонячна галявина перетворилася у кладовище.

— Ходімо, швидко! — вигукнула Соломія та схопила Мирославу за руку.

Весна своєю чергою нічого не відчувала. Не боялася та зовсім не нервувала. Соломія сподівалася, що дівчинка саме зараз не почне показувати свій впертий характер.

Вони бігли вгору схилом, так швидко добігли б до лісу, а там до села. Але бігти вгору було складно. Поки що знала, що точно варто бігти до Роксани, хоч вона й навряд допоможе проти Мари… Соломія нервово позирала через плече. Чорна пляма повільно наближувалася. За своє ніби-то життя не переймалася, лише за Мирославу, тобто Весну. Тако ж переймалася, чи не надто стиснула дитячу руку…

Чорна пляма наблизилася занадто близько. Тепер Соломія чітко бачила обличчя Мари. Відчувала смерть, якою від неї віяло, сум та журбу. Навіть не повертаючись, відчула, як та простягнула свою кістляву руку. Нізвідки прилетіла ластівка, потім ще одна, ще… Велика зграя, яка пролетіла, здається, наскрізь Соломію. Від побаченого застигла, бо гадала, що таке не можливе, та й вони не справжні. Але згодом закрила обличчя руками коли птахи почали битися крилами.

Мирослава смикнула за руку, та Соломія застигла на місці, а згодом взагалі впала на траву, потягнувши за собою дівчинку. Лиш тоді, коли птахи пролетіли — зрозуміла, що це був останній їхній шанс втекти.

Затихло, тільки пір’я тихо опускалося на землю. Соломія обійняла Мирославу та голосно, тремтячим голосом сказала:

— Ні, ми нічого поганого не робили. Ця дівчинка, моя молодша сестра…

— То невже ластівки не її рук справа? — запитала Мара, підходячи все ближче, здавалося, що її ніяк не зачепило. Лише пір’я у волоссі залишилося.