Лойко Самум - Відродження ластівки, Лойко Самум

Нічого більше Долі не залишалося, як погодитися. Тому кивнула головою. Дівчинка посміхнулася ще ширше, після розповіді їй дуже хотілося побачити на власні очі.

Скоро в далині з’явилося село. Воно було не більшим ніж Соломіїне. Невеликі жовто-білі хати розкидані всюди, багато садів та дерев загалом. Всередині було тепло, бо йшов дим. Та світилися вікна. Вже був вечір.

Розглядаючи їх, Соломія трішки відстала від Долі, але швидко наздогнала. Дівчина йшла до хати, у якої крізь сніг пробивався гарний візерунок. Дівчинка застигла, розглядаючи його, хотіла навіть струсити сніг, але її покликали.

Доля зайшла до хати та заговорила з господинею, яка крутилася коло печі. На столі стояли запашні стави. Голоду Соломія не відчувала, але все одно хотіла відкусити шматочок чого небудь.

— Це Соломія, — сказала Доля, підпихаючи дівчинку в спину до хати, — а це Роксана. Вона тут господиня.

Жінка міцної статури дивилася на Соломію по доброму, а потім запросила до столу. Як і говорила раніше Доля, до вечері встигли. Навіть на столі ще не все було. Багато щойно приготоване та навіть гаряче. Соломія розглядала все та хотіла скуштувати, але чекала на інших.

— Має ще Зоя прийти. Тож, перепрошую, доведеться почекати, — промовила Роксана.

Розглядаючи кімнату, Соломія бачила багато засушених трав. Одні висіли на стіні, а інші спокійно лежали на миснику. Дівчинка хотіла запитати про них, але не наважувалася перебивати розмову Долі та Роксани. Вони щось жваво обговорювали, ніби давні подруги.

Двері відчинилися та до хати зайшла дівчинка, не старша за Соломію. Одягнена у довгу білу сорочку, боса та з довгим, аж до колін, густим волоссям. Її обличчя було сумним, ніби ось-ось заплаче. Опущені очі ховалися під довгими віями. Але дівчина була дуже красивою.

Гостя, яка була десь у своїх думках, не одразу помітила Соломію, тому, коли Роксана їх познайомила, — здивувалася. Це була Зоя. Господиня запросила всіх до столу.

— То ти пам’ятаєш як померла? — запитала Роксана.

Соломія не очікувала такого запитання, тому відповіла не одразу. Та й насправді лише головою похитала.

— Отже, не мавка. І спина в тебе ціла? — продовжувала розпитувати жінка.

— Звичайно, що ціла! А як інакше? — обурилася Соломія, яка не розуміла, як таке взагалі можливо.

— Ось так. Поглянь!

Роксана розбурхала Зою, яка спокійно сиділа, наминаючи свіжий хліб, аби та повернулася. Знехотя дівчина повернулася та прибрала волосся. Спереду її сорочка була чистою та цілою, а ззаду — навпаки. До того ж спини й справді не було, так що видно всі нутрощі.

Ніби нічого не сталося Зоя повернулася та продовжила далі їсти. Лиш незадоволено зиркнула на Роксану. А в Соломії апетит зовсім зник і з’явилися нові питання, такі як: чи це не боляче, чи не заважає і так далі. Але не знала, чи можна запитати. Можливо Зоя не захотіла б розповідати…

— Я взагалі гадала, що ви мене просто так запросили. Від чистого серця, так би мовити, а ви знову за своє! — дорікнула Зоя.

Роксана, яка не відчувала ніякої провини, знизала плечима, мовляв, що вона тут ні до чого.

— Це я її попрохала, Зоє, — сказала Доля, яка до цього сиділа мовчки, — тож, якщо хочеш, звинувачуй мене…

— Ви? — здивувалася Соломія. — Коли ж ви лиш встигли?

— Та це ж зрозуміло, що вона не мавка. Лиш погляньте! — продовжувала Зоя, проігнорувавши Соломію. — Може взагалі відьма?

— Відьма?

— Так! Так, як Роксана.

Соломія поглянула на жінку. Роксана сиділа та, здається, геть не слухала розмову. Думала про щось своє. Але тепер зрозуміло, навіщо її скільки трав. Та й після мавки без спини, відьмі Соломія не мала дивуватися. Ще й Доля поряд сидить…

— Давайте про щось інше поговоримо, — запропонувала Роксана. — Наприклад: що вмієш? Там, ткати? Вишивати? Можливо, малювати?

Всі зацікавлено поглянули на Соломію, очікуючи відповідь.

— Вмію. Всього потроху. Але малювати найбільше люблю.

— Це чудово. Отже, приживешся у нас і роботу знайду, — сказала Роксана. — Зоя тобі все покаже та розкаже, але все завтра. А сьогодні заночуєш тут.

На цьому вечеря закінчилася. Зоя пішла додому.

— Там на пагорбі стоїть порожній будинок. Облаштуватися допоможу, то ж не хвилюйтеся, — запевнила Роксана Долю. — Все з Соломією буде гаразд.

Доля подякувала та попрямувала до виходу.

— Стривайте! — вигукнула дівчинка.

Вона підбігла до Долі та обійняла її. Та так міцно, що, здається, вже ніколи не відпустить.

Доля промовила, погладжуючи дівчачу голову:

— Завтра Роксана покаже тобі новий дім. Розфарбуй його гарно, коли я повернуся наступного разу. Обіцяла ж показати тобі народження весни.

Після цього Доля зникла, сховавшись у холодній завірюсі.