Лойко Самум - Відродження ластівки, Лойко Самум

Легенда про весну

Вони йшли вже кілька годин. Спроби Соломії розговорити Долю були марними. Вона відповідала коротко та майже загадками. Ніби навмисне не хотіла нічого розповідати.

— То, можливо, все ж розкажете? — запитувала вкотре дівчинка. — Ми вже кілька годин йдемо… Та я досі не знаю куди!

Після кожного питання Соломія дивилася на Долю. Але та йшла непорушно, здавалося, що взагалі її не слухає. Соломію це не ображало, а навпаки. Дівчинці хотілося поставити ще більше питань, навіть якщо не отримає відповіді.

— А ви моя особиста доля? Чи як? — знову.

Навколо лежав сніг. Місцями його було по коліна. Доля легко його переступала, бо була досить високою, а ось Соломії доводилося йти по її слідах. Для чотирнадцяти років вона була занизькою. Це дратувало дівчинку, бо ж так не бачила чи Доля взагалі її слухає. Поряд із нею дівчинка була, як мале козеня, що постійно стрибає.

— Що тепер буде в моєму селі? Я більше ніколи туди не потраплю? А що з моїм тілом? А що..?

— Ти чула легенду про весну? — перебила її Доля.

Дівчина краєм ока поглянула на Соломію, очікуючи відповідь. Заперечливо, помахавши головою, Соломія припинила стрибати й надалі йшла спокійно, уважно слухаючи легенду. Звичайно, весна часто оспівувалася у піснях; та й загалом легенд про неї багато ходило по світу, тому дівчинка сумнівалася, що її чимось здивує. Але вирішила змовчати, бо нарешті Доля почала щось розповідати.

— Цю легенду переповідав мені Велес. Невідомо, коли це сталося, але старійшини говорять, що ще на початку світу. Спочатку вважали, що на світі буде лиш одна пора. Та швидко цю думку відвернули…

 

На зеленій галявині, серед буйного цвіту вкритого снігом, стояв озираючись Род. Такий собі сивий чоловік з довгою бородою. Стояв та думав.

— Це все схоже на великий безлад! — сказав Перун.

Бог блискавки та грому стояв на снігу та грів руки об молоденьку блискавку, яку щойно створив. Ледь не кожної хвилини він говорив, що хоче якнайшвидше повернутися знову на небо.

А безладом він назвав, водночас, холодний сніг, молоді бруньки, пшеницю та пожовкле листя. Все перемішалося, тому боги зібралися, аби розв'язати цю проблему. Окрім Рода та Перуна своїми думками ділилися ще й Сварог, Велес та Макоша.

— Світ потребує порядку, — промовляла богиня родючості, — не можна мішати холод та тепло. Це ніби спустити всіх птахів на землю та виловити всю річкову рибу. Страждатимуть всі!

— Макоша має рацію. Так само як і Перун, — відказав Велес. — Ми всі однієї думки.

Род вже довго мовчав. Все дивився то на небо, то на землю. Боги теж замовкли, перезирнулися в очікуванні хоч якоїсь відповіді.

Попри сніг, було тепло. Інколи подував гарячий вітер. За мить розквітали квіти — і за мить вони відцвітали. Перемішалося все…

Чекати боги довго не хотіли, але іншого вибору не мали. Все ж згодом Род вирішив та був готовий навіть розповісти, але у вічі впала ластівка. Вона самотньо сиділа на гілці. Род взяв її міцними руками дуже обережно. Ластівка тікати й не збиралася. За якусь мить пташка почала рости та вже була більша за долоню. Відпустивши її — впала на землю, продовжуючи рости.

Крила переросли у руки, хвіст у спідницю, а мордочка змінилося на людське обличчя. Тепер це була молода дівчина — дівчина Весна. Кругле обличчя, рум'яні щоки на світлій шкірі, ніби їх торкнувся щойно мороз. Замість очей — горицвіт. Та найяскравіше на обличчі сяяла посмішка. Саме на неї спочатку звертаєш увагу, не помічаючи прекрасний вінок з квітів на світлому волоссі. Ледь помітні на шкірі були візерунки, схожі на кору дерева, а довга сукня зрослася із землею та травою…

 

Доля йшла, розповідаючи цю легенду Соломії, яка уважно слухала та навіть не перебивала, а ж раптом зупинилася. Замовкла вдивляючись у далину.

Соломія вже збиралася запитати, що далі, бо це ж точно не кінець, але її швидко зупинила Доля. Махнувши рукою, аби та замовкла, продовжувала дивитися. Згодом промовила:

— Неподалік ходить Мара. Геть поряд… Краще підемо іншою дорогою, бо ліпше нехай не знає.

Нічого не зрозумівши, Соломія хотіла запитати про Мару, але вирішила, що більше хоче дізнатися все ж про весну. Хто така Мара й так знала. Мама багато про богів та богинь розповідала. Тому сенсу запитувати, чому уособлення смерті та зими гуляє зимовим лісом — просто немає.

— Так з’явилася весна? А що було далі? — занадто довго терпіла Соломія. Вона ще раніше запитала б, але чекала коли можна.

— Так, саме ось як з’явилася весна. Вона була першою порою року, потім виростила літо, а літо — осінь. Осінь — зиму, зима виростивши весну, закривала коло, — розповідала Доля. — І так кожного року. Одна пора ростить іншу.

— Як цікаво та не звично, — захопливо промовила дівчинка. — Вперше таке чую.

Доля посміхнулася радіючи, що змогла здивувати.

— Ми йдемо у село, яке знаходиться недалеко від місця, де народжується наступна пора…

— А ви мене з собою візьмете? — перебила Соломія.

— Ти ж навіть не дослухала!

— Та я вже хочу побачити прихід весни. Візьмете, авжеж? Пообіцяйте!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍