Лойко Самум - Відродження ластівки, Лойко Самум

Цьогоріч ластівок не було. Як і минулого. Їх давно вже не було. І раптом Соломії здалося, що вона побачила одну. Високо в небі. Та цього просто не могло бути! Особливо на початку зими!

Дівчинка лежала на м’якому, білому снігу, недалеко від замерзлого озера. Розкинувши руки, дивилася на блакитне небо. Білі хмарки лежали на чорному гіллі. А пташок не було. Тихо… Очі були втомленими та важкими. Крізь сон чула скрип снігу. Подумала, що то дикі звірі. Та їй було байдуже.

— Встигнемо на вечерю, якщо поспішиш, — почувся дівочий голос.

Соломія широко розплющила очі. Повернувши голову, побачила дівчину, яка сиділа недалеко на камінні. Вона мала довге світле волосся, яке погойдував вітер. Біла вишита сорочка, сміливі очі та гордий погляд. На її руках перепліталися червоні нитки, ніби долі людей.

— Хто ви? — ледь чутно та слабко запитала Соломія.

Дівчина, глузуючи, посміхнулася та коротко промовила:

— Доля.

Соломія засміялася у відповідь. Вона не могла цьому повірити. Невже це її така доля, яка насміхається над нею? Але швидко припинила. Відчула, що вже не така слабка, ніж мить тому, коли гадала, що вже помирає.

Дівчина підвелася. Краєм ока побачила… себе та все пригадала. Як зайшла до зимового лісу та як на неї напали вовки. На вишиванці розквітли червоні кров’яні квіти, а кров — навколо шиї, як намисто покотилося по білому снігу. Голова повернута набік, обличчя не видно. Волосся заплуталося, а стрічка, яка була вплетена у косу, відлетіла на середину озера. Розглядаючи, Соломія зрозуміла, що це була остання її зима, холодна осінь та весна. Без ластівок.

— Ходімо зі мною, — підійшла ближче Доля, — я покажу тобі ще одну весну.

Дівчина, ніби знала про що та думає, простягнула назустріч руку. На довгих блідих пальцях звисали нитки. Соломія поглянула на них, а потім знову Долі у вічі. Вони були яскраво-зелені, як молода весняна трава, та сповнені рішучості. Без натяку на жарти чи страху. Дівчинці здавалося, що це все лише сон. Ось-ось прокинеться та й все. Можливо, навіть нічого й не згадає.

Коли простягала руку, не вірила, що справді схопиться за іншу. Та Доля міцно схопила її та поставила на босі Соломіїні ноги. Холоду дівчина не відчувала, як і суму чи туги. На душі було легко.

— Де ми йдемо? — запитала Соломія.

Дівчинка покірно йшла поряд із Долею. Вона навіть не повернулася, щоб в останнє поглянути на себе. Так Соломія відмовилася від свого минулого життя та пішла на зустріч новому. Зараз, можливо, й не усвідомлено, зрозуміє лиш потім, але тепер вона лише душа, що блукатиме цим лісом.