Лойко Самум - Відродження ластівки, Лойко Самум

Раптом хтось вигукнув заперечення. До середини вийшла Мара:

— Гарна думка сховати все в снігу. Так ніхто нічого не побачить. Але всі чудово знають, що Весна народжується з ластівки. Будь ласкавий, покажи нам пташку.

Зима незадоволено закотив очі та лиш міцніше стиснув долоні.

— Чому має бути особливо ластівка? Невже це єдине символізує весну? — чоловік поглянув на всіх, ніби їх запитував також. — Навіть якщо так і було раніше…

— Навіщо ще одна така весна? — гримнула Мара. — У світі все пов’язано. Якщо не буде врожаю — люди помруть. Якщо ж не вірите моїм словам, то запитаймо у Долі. Яка ж доля чекає людей цьогоріч? Знову голод та смерть?

Тепер Мара говорила з Долею. Інші боги переводили погляд з однієї на іншу, очікуючи відповіді. Та Доля вирішила мовчати. Це її справи й ніхто не має права в них втручатися.

Видно, що Зимі теж було байдуже до її слів. Тому Мара поглянула на Рода, бо ж саме він вирішив, що весна народжена з ластівки.

Своєю чергою чоловік про щось думав. Потім відповів:

— Мара має рацію. Саме так має бути й ніяк інакше.

Зима незадоволено відвернувся. Якщо з Марою міг ще посперечатися, то з Родом — ні. Неохоче, під тиском чужих очей Зима розтопив сніг, який перетворився у весняне джерело. В руках лежав пролісок.

Натовп обурився. Раптово Соломію схопили за руку та потягнули в сторону, до лісу. Повернувши голову, дівчинка побачила Долю. Вона була як ніколи сувора.

Вони відійшли так, щоб не було чути голоси, але глибоко в ліс не заходили. Соломія обурилася, бо ж могли щось важливе пропустити.

— Все сталося не так. Це може погано закінчитися, тому залишайся тут, — Соломії здавалося, що Доля дуже занепокоєна, тому не сперечалася. — Я повернуся за тобою, не хвилюйся.

Потім Доля швидко повернулася, а Соломія залишилася чекати. Кілька хвилин постояла та знудилася. Робити було нічого. Сумувала. Присіла на камінець, взяла гілочку та почала малювати різні візерунки на піску. Їй саме потрібні були нові на хату. Доки малювала, гадала, про що говорять боги, про що домовляться… Доля ж розкаже, правда?

За малюванням час минав швидше та все одно повільно. Соломії здавалося, що розмалювала вже всю галявину, як нарешті повернулася Доля. Дівчинка не одразу її помітила, а також колиску, яку та тримала в руках. Ця була вже без снігу. Звичайна плетена колиска.

— Це Весна? — запитала, підійшовши ближче, Соломія.

Сумніви в неї розсіялися, бо немовля було схоже на людське. Жодного натяку на весну.

— Так безпечніше. Ліпше нехай не привертає занадто багато уваги, — промовила Доля та передала колиску Соломії.

Дівчинка взяла її тремтячими руками, боялася впустити або як-небудь нашкодити. Дитина мирно спала.

— Про що ви говорили? Та про що домовилися? — запитала пошепки.

Доля ще раз озирнулася, вже в третє, чи бува, ніхто не підслуховує.

— Ходімо додому. Дорогою все розповім.