Лойко Самум - Памела, Лойко Самум

Історія про трьох друзів які вперше зустрілися за довгий час. За чашкою чаю вони згадують свої пригоди, обговорюють світ та трішки сумують за спільним минулим.

Поет, художник та науковець

 

Посеред поля стояла жінка. Вітер завивав її коричневу вінтажну сукню, а миттю тому він здув її капелюх. Та ніяк не зруйнував її частково сиве підібране у зачіску волосся. Серйозне обличчя, що майже не показувало емоцій, та брошка у вигляді зеленої бабки. Вона стояла за мольбертом та малювала на білому полотні торнадо, здається, лише півгодини. Цього часу замало, аби вималювати як слід, але  можна зрозуміти суть.

Жінка продовжувала малювати попри погану погоду, бо дощ, сильний вітер та грім — не могли вважатися поганою погодою, на її думку. Навколо літав пил в перемішку з дрібним дощем. Звичайна людина давно б сховалася вдома та навіть носа свого не висунула б, але жінка навпаки. Зрозумівши, що торнадо потрошку наближається, вона дістала ліхтарик та повісила над мольбертом, аби було краще видно й далі продовжувала водити пензликом по полотні. Коли торнадо було надто близько, лиш тоді вона почала потихеньку збиратися. Відійшла на кілька кроків та востаннє поглянула на картину, а потім підписала у нижньому кутку. Її спокій не порушував навіть грім над головою. Не поспішаючи, складала фарби у кошик по кольору, як завжди, а готову картину поставила поряд з валізами, що весь час стояли у неї за спиною. Мольберт склала та теж поклала до речей. 

Прибравшись за собою, жінка випросталася та поглянула на торнадо.

— Запізнюється на одну хвилину та чотири секунди, — повідомила сама собі поглянувши на кишеньковий годинник.

Десь вдалині шумів дощ та шурхотіли листя дерев та їх перебивав сильний вітер. Жінку така погода зовсім не лякала, вона непохитно стояла чекаючи наближення торнадо. А коли він був за кілька метрів, просто почала кидати свої валізи прямо у вихор один за одним. Спочатку маленькі сумки, потім більші й так черга дійшла до мольберта, картини та фарб. Кидала без страху, і навіть дещо безжально не хвилюючись за їх цілісність.

Продовжувала доки не викинула все. Нічого не залишила, лиш останньої миті витягнула парасольку та кинула її останньою, коли торнадо почало тягнути її сукню за собою. Разом з валізами та іншими речами парасолька зникла у пиловому вихорі. Останнє, що встигла зробити жінка — це одягнути протигаз, який приготувала заздалегідь. Потім, однією миттю її збило з ніг та піднесло високо у небо.

Торнадо зносило все на своєму шляху, воно на диво було доволі сильним. Валізи крутилися навколо інколи вдаряючись один об одного. Влетівши достатньо вглиб вихору, жінка зняла протигаз та викинула його кудись, вирішивши, що потім його десь знайде, ніж зараз шукати потрібну валізу.

Неочікувано хтось схопив її за руку та почувся голос:

— Ми помремо! Однозначно помремо!

Жінка поглянула на чоловіка. Вона його знала, це був фермер з того будинку у якому зупинилася день тому аби переночувати та зачекати це торнадо, але побачити його тут було неочікувано.

— Чому це я маю помирати? — запитала.

Насправді відповідь її не потрібна була, та й загалом його думка її геть не цікавила. Потрібно було аби чоловік припинив так міцно тримати за руку. Коли відчула, що це спрацювало, то відштовхнула. Чоловік з криком полетів за межі торнадо, на диво не зачепивши жодну валізу, за що жінка була йому вдячна.

Загалом, з ним мало бути все добре. Навряд чи він отримає важкі травми, а тим паче помре, у найкращому випадку приземлиться десь поблизу якогось села, де його швидко знайдуть інші люди. Та вижити у вихорі й не забитися — неможливо, та й не можна аби він її пам’ятав. 

Від цієї миті, життя цього чоловіка жінку більше не цікавить. Можливо, навіть через годину забуде не лише його ім’я, а й риси обличчя. Все ж це по суті просто ще одна людина.

Поки витрачала свій час на чоловіка, вже достатньо надихалася пилу, тому хотіла якнайшвидше полетіти вгору. Над головою вже вдруге пролетіла парасолька, яка зараз була потрібна. Схопивши її розкрила і полетіла ще вище, майже до блакитного неба.

В епіцентрі вихору речей було ще більше, і поглянувши на них, у жінки промайнула думка, що з половини це не її, але перераховувати точно не хотіла. Багато було того, що торнадо поцупило у простих селян. Частинки дерев’яного паркану, лопати, глечики з яких повисмикувало квіти, хтось мав необережність залишити на столі книгу, яку читав на свіжому повітрі. Загалом, різних дрібниць було багато, але були й такі що дивували своїми розмірами, як, наприклад: великий дерев’яний стіл, крісло-гойдалка та старовинний грамофон, що здається лежав на смітнику.

Стіл літав саме посеред торнадо, що було доволі зручно, бо тут майже не було пилу та не доводилося сидіти у протигазі. Жінка склала парасольку та вигнутою ручкою зачепилася за ніжку столу. Міцно тримаючись вона вільною рукою підтягнула до себе крісло та зручно у нього вмостилася. Аби постійно не триматися за стіл й щоб не відлетіти, прив’язала крісло до столу стрічкою.

Не зважаючи на бурю навколо, у душі жінки панував спокій. Вона не вперше подорожує таким способом, тому знає що варто робити. Тепер залишилося почекати коли поряд пролетить якась книжка, або її кошик з фарбами.

— Пані Мелітто, ви й уявлення не маєте, як я радий вас бачити! — почулося з одного боку.

Це був старий її друг Пауль. Він був чимось на кшталт лікаря-науковця з дивним хобі колекціонувати зелені очі. Полюбляв годинами розглядати під мікроскопом все, що неможливо побачити людським оком та здійснювати неймовірні відкриття, а потім просто дарувати їх іншим, мовляв, що не хоче слави. Один місяць він сидить у якійсь лабораторії, а інший мандрує по світу й лікує всіх кого може. А дивне його хобі полягає у тому, що має безкраю любов до зелених очей, яких, на жаль, не має. Ця любов довела до того, що почав створювати протези на очі, тому зеленооким завжди буде знижка.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍