Лойко Самум - Відродження ластівки, Лойко Самум

— Ходімо, ліпше раніше прийти, — сказала Доля.

Вони пішли, а Соломія ще певний час чула компліменти у свій бік від подруг. Через це задумалася та не помітила, як дійшли до лісу. День був чудовим. Із самого ранку сяяло сонечко та дув теплий вітер. Навколо було зелено, ніби весна вже кілька тижнів, а насправді її ще навіть не було.

Дорогою дівчинка побачила підсніжники, які мали ось-ось розквітнути. Соломія сіла розглядаючи їх.

— Коли народиться весна, то квітів стане вдвічі більше, — Доля теж підійшла поглянути, — якщо звичайно…

Вона так і не договорила. Соломія хотіла запитати, такий вже в неї характер, але Доля хотіла поговорити зовсім про інше.

— Людям не можна там бути. Боги навіть на мавок, відьом або інших істот дивляться косо.

— Чи я — людина? Я ж померла, — Соломія сказала це легко. За зиму вона багато думала що до цього. Інколи вирішувала, що варто просто змиритися зі своєю долею, а інколи — ні. За порадою зверталася до Роксани. — Роксана сказала, що я просто душа…

— Відьма має рацію, але цього замало. Боги можуть просто вигнати тебе, — провадить далі Доля.

Вони йшли дорогою. Всі дерева зеленіли та квітнули. Протоптаної стежки не було. Доля ступала дуже легко, здавалося, що взагалі не торкалася трави.

— Що ж тепер? — запитала.

Соломія йшла поряд, але не надто розуміла, що їй робити. Йти далі, чи варто повертатися. Її ніби запросили, а зараз сказали забиратися геть.

— Якщо запитають, то ти — наступна Доля, — відповіла дівчина, поглянувши на Соломію. Вона уважно слідкувала за її реакцією.

— Ви жартуєте, мабуть. Як це взагалі можливо?

— Поки що це лиш переконливе виправдання, не більше. Та я вже занадто довго вирішую долі інших, — Доля замовкла, побачивши перелякане обличчя дівчинки, але згодом продовжила більш м’яким, заспокійливим голосом: — ти можеш відмовитися, якщо захочеш. Це не те, що ти якась обрана небесами й лиш ти маєш бути наступною. Та все ж як надумаєш — я всього навчу.

Доля не думала, що Соломія в цю ж мить задумається, тому здивувалася, коли не почула жодного запитання. Вона спокійно йшла поряд. Тихо та легко, ніби боялася пошкодити ранкову росу, та мовчала.

Залишалося геть не далеко. Так сказала Доля. Насправді дорога була не такою ж далекою. За приємною розмовою час минув би дуже швидко, але в такій тиші все здавалося вічністю. Доля кілька разів зиркала на Соломію. Інколи починала шкодувати, що почала цю розмову. Хоча вона вирішує долі живих істот, тому жалю до когось не повинно бути. Та й Соломія не жива…

Дерева, дерева навколо самі дерева. Це був світлий ліс. Недалеко чувся тихий гамір. З кожним кроком ставало все шумніше. Вітер шелестів молодим листям. Піднявши очі, Соломія помітила різнобарв’я між деревами. З одного боку йшла гарна дівчина, з іншого — чоловік. Вони обоє були ошатно вдягнені та обов’язково мали з собою квіти. Вони йшли собі трохи далі та не помічали інших.

— Ця дівчина Леля — богиня юного кохання та ніжності, — пояснила Доля, — а чоловік — Ярило. Гадаю, що скоро познайомитеся ближче, хоча навряд тобі випаде ще можливість з ними поговорити.

— А Мара? — неочікувано запитала Соломія.

— Вона також буде, — відповіла неохоче Доля.

— Мені здається, що ви її боїтеся…

Дівчинка хотіла ще щось сказати, але договорити Доля їй не дозволила. Вона суворо та злісно поглянула на дівчинку. І та замовкла.

Через кілька метрів розкривалася долина. Вона була повністю покрита пухким снігом. Молоді деревця, що росли там, не мали листя. З лісу виходили боги та інші міфічні істоти, які ставали напівколом. Соломія подумала про те, що зараз вони мають вигляд напівмісяця. Та побачити це може лише пташка. Сама ж дівчинка намагалася триматися, якнайближче до Долі. Розглядаючи — подумала, що все ж якось поділено, що певні боги стояли ніби осторонь. Можливо, вони були найважливіші. Хоча, чи є не важливий хтось?

Страху Соломія не відчувала. Була спокійна. Але захвилювалася, коли серед натовпу побачила Мару. В руках вона тримала квіти. Такі ж чорні та бліді, як вона. Дівчинка злякалася та не помітила, як взялася за сорочку Долі. Дівчина помітила, хотіла заспокоїти, але не встигла.

Посеред галявини з’явився Род:

— Сьогодні велике свято. Саме сьогодні кожного року народжується весна. Протягом останніх кількох років ця пора геть нас не радувала. Сподіваюся, цьогорічна весна відродить свою минулу славу.

Натовп нічого не відповів та, погоджуючись, похитав головою. Род продовжував далі говорити, Соломія слухала, але не запам'ятовувала, розглядала богів та богинь. На її думку, він говорив занадто багато. Коли знову звернула на нього увагу, побачила вкриту снігом колиску. Род ще щось красиво говорив, а потім запросив Зиму.

Зимою виявився чоловік. Сиве волосся покрилося інеєм, шкіра бліда з памороззю, одягнений легко та босий стояв на снігу. Ніби хотів постійно відчувати холод. Обличчя було байдужим та дещо злим. Від нього так і віяло холодом та журбою.

З приходом Зими стало дуже тихо. Навіть вітер зник, який хитав листя. У руках чоловік тримав сніг, не багато, з долоню. Ступивши — пролунав тихий скрип. Один. Другий… аж до колиски. Соломія дивилася, затамувавши подих.