Вілла Мерлі - 90 днів до Різдва, Вілла Мерлі

Серце Олександра було обтяжене, коли він зіткнувся з Мією через її брехню. Він не міг повірити, що вона обманула його таким чином, особливо у чомусь настільки важливому. Його очі шукали на її обличчі будь-який знак каяття чи жалю, але все, що він побачив, була вперта напруга в її щелепі.

— Яку гру ти затіяла? Навіщо ти це вигадала? — Його голос тремтів від гніву і болю.

Мія відвела погляд і проковтнула слину. — Я просто хотіла бути ближче до тебе, — пробурмотіла вона. — Думала, що це нас зблизить. — Вона підняла підборіддя, намагаючись зберегти вигляд сміливості. — Я не думала, що це матиме значення.

Але це мало значення. Більше, ніж будь-що інше. Олександр кохав її, і тепер відчував себе зрадженим і збентеженим. Він не розумів, чому вона ризикнула їхніми стосунками заради такої брехні. — Як ти могла таке зробити зі мною? — прошепотів він, голос у нього зламався.

— Вибач, — прошепотіла Мія, її голос наповнений емоціями. — Я не хотіла тебе поранити.

Але вона це зробила. Глибоко. Олександр розвернувся і пішов, йому потрібен був час на самоті, щоб осмислити новину. Повертаючись до своєї кімнати, він чув, як дзвоник у двері дзвонив знову і знову, знаючи, що це був кур'єр з їжею, яку він замовив на вечерю. Він його ігнорував, апетит зник.

У своїй кімнаті Мія скрутилася на ліжку, з її щік текли сльози. Вона не могла повірити, що відштовхнула його таким чином. Вона просто хотіла бути з ним, бути ближче до нього. Але тепер було занадто пізно. Це була її провина. Вона помре і залишить його одного.

Звук дзвоника поступово слабшав, доки остаточно не замовк, поступившись місцем гудінню опалення і тиканню годинника на її нічному столику. Мія закрила очі, намагаючись відгородитися від усього, крім болю в серці.

Минули дні, і Олександр уникав її, як тільки міг. Він був поранений і збентежений, сердився на себе за те, що був таким довірливим. Він не розумів, як вона могла так йому збрехати. Більшу частину свого часу він проводив на роботі або з друзями, намагаючись забути про неї хоча б на мить.

Але його серце було порожнім без неї. Він відчував холод і безжиттєвість без її теплої присутності і смачних домашніх страв.

Тим часом, Мія проводила дні в ліжку, майже нічого не їла, просто дивилася в стелю і думала, як вона могла все виправити. Вона сумувала за ним, кохала його, але знала, що залишатися поруч тільки погіршить ситуацію. Так було краще, казала вона собі.

Дні перед Різдвом пройшли спокійно. Мія отримувала дзвінки від свого лікаря, але відмовлялася відповідати, будучи впевненою, що він просто нагадає їй про те, що вона вже знала: що вона вмирає. Вона рахувала години до кінця, намагаючись насолоджуватися кожним моментом з Олександром, незважаючи на відстань між ними. Вона не наважувалася сказати йому правду, не могла винести біль, який побачила в його очах, коли він дізнався.

На Святвечір вона встала рано, одягла свою улюблену червону сукню і залишила записку з вибаченням за все, що зробила неправильно. Вона глибоко вдихнула і вийшла з дому, прямуючи до звуку церковних дзвонів, що лунали вдалині.

Лікар вирішив відвідати Мію через те, що вона не відповідала на дзвінки і повідомлення. Але, приїхавши, ніхто не відчинив двері. Він помітив пару цікавих очей, які спостерігали за ним з ганку сусіднього будинку.

— Вибачте, я шукаю пані Мію, — гукнув він.

— Хто ви? — запитав Олександр.

— Я її лікар.

— З нею щось не так?

— Так, і мені дуже потрібно з нею поговорити особисто.

— Що з нею? — запитав він, підходячи ближче до лікаря.

Лікар тяжко зітхнув і почав розповідати.

Серце Олександра розбилося ще більше, ніж було. Він зрозумів, чому Мія робила всі ці речі: стрибала з парашутом, літала на повітряній кулі, вчилася їздити на велосипеді і говорила ті жорстокі слова.

Але, незважаючи на все це, він її кохав.