Вілла Мерлі - 90 днів до Різдва, Вілла Мерлі

Мія стояла на мосту, милуючись вражаючим краєвидом, що розгортався перед нею. Це був день перед Різдвом, і холодне зимове повітря кусало її щоки, поки вона нахилялася над поруччям, відчуваючи, як сильний вітер тягнув її товстий плащ. Вона глибоко вдихнула і повільно видихнула, спостерігаючи, як сонце починало сідати вдалині. Завтра буде Різдво, але їй залишалося жити всього двадцять чотири години. Її серце стислося від цієї думки, навіть коли краса неба, забарвленого в помаранчеві та рожеві кольори, наповнювала її захопленням. Сльоза вибігла з її ока, коли вона думала про те, що могло б бути: про всі речі, які вона тепер ніколи не зможе відчути.

Раптом вона почула голос, який кликав її: — Міє! Міє! — Це був Олександр. Він біг до неї, з тривогою, відбитою на його обличчі. — Що ти тут робиш? Ти в порядку? — запитав він.

Вона обернулася, майже готова зізнатися, що її лікарі дали їй лише кілька днів життя, але замість цього вона змусила себе слабко посміхнутися. — Просто милуюся краєвидом. Хіба він не прекрасний?

Олександр кивнув, його погляд коливався між нею і вражаючим пейзажем позаду. — Так, це так. Але ти не можеш бути тут сама, особливо в такий день. — Він наблизився, і його подих затуманився на морозі.

— Я знаю. Просто мені потрібен був час для себе.

— Добре, але я вже тут. Повертаймося. — Він простягнув їй руку, і вона взяла її, дозволяючи йому відвести її від краю мосту. Але коли вони відходили, вона зупинилася і востаннє озирнулася на воду під мостом. — Я люблю це місце.

— Я знаю, — м'яко сказав він. — Пам'ятаю, ти багато разів розповідала мені про нього. Ви приходили сюди з матір'ю та сестрами. — Він засміявся, теплий сміх, який наповнив її спогадами про дні, проведені з Олександром.

— Хотіла б я повернутися до тих днів, — прошепотіла вона, намагаючись приховати смуток у своєму голосі.

— Ми можемо, — сказав він твердо. — Нам не обов'язково дозволяти цьому нас зламати, Міє. Ще є час усе виправити.

Вона подивилася на нього з надією, яка сяяла в її очах. — Що ти маєш на увазі?

— Твій лікар прийшов до тебе додому, — пояснив він, взявши її другу руку в свої. — Ти знаєш правду? — запитала вона. Він кивнув.

— Ти мала сказати мені правду.

— Я боялася зробити тобі ще більше болю. Так краще, щоб, коли це станеться, не було так боляче.

Олександр усміхнувся, і Мія не зрозуміла його виразу.

— Він сказав, що сталася плутанина з результатами. Це не ти вмираєш. Це інший пацієнт з твоїм ім’ям.

Полегшення накотилося на неї хвилями, і вона стиснула його руки. — О Боже, це правда?

— Так, правда. Він увесь день намагався зв’язатися з тобою.

Вона нервово засміялася, її пальці тремтіли, коли вона витирала сльози. — Це чудова новина.

— Так і є. Отже, що тепер?

— Тепер ми живемо, — сказала вона, нахилившись до нього. — Тепер ми насолоджуємося кожною миттю, що у нас є, як ніби завтра не існує.

(...)

Тріск дров заповнював затишну кімнату, освітлену лише танцем полум'я в каміні. Мія та Олександр сиділи, згорнувшись на зручному дивані перед теплим вогнищем, ділячись теплом, яке міг зрівняти тільки їх любов.

Мія не могла стримати радості. Вона отримала новину про те, що медичні результати були помилковими. Тіні хвороби, які переслідували її, зникали, і світло надії осяяло її обличчя. Вона дивилася на вогонь з виразом вдячності та щастя, відчуваючи, що життя подарувало їй другий шанс.

Олександр, зі свого боку, дивився на Мію з ніжністю та полегшенням. Він боявся її втратити, але тепер, у цю особливу ніч перед Різдвом, відчував глибоку вдячність за те, що вона поруч. Їхні руки переплелися, відображаючи зв’язок, який вони зміцнили, проходячи через випробування.

Світло від полум’я підкреслювало блиск в очах Олександра, коли він дивився на Мію.

— Дякую за життя, — прошепотів він, піднімаючи келих червоного вина для тосту. — За те, що ти поруч цього Різдва і на всі наступні.

Мія усміхнулася, її очі світилися вдячністю. — Дякую тобі за те, що залишився зі мною, навіть коли було важко. Обіцяю любити тебе щодня, який подарує мені життя.

Вони скріпили свою обіцянку поцілунком, поки полум’я продовжувало свій танець. Тріск дров поєднувався з ніжною мелодією колядок, що лунав на задньому плані, створюючи чарівну атмосферу. Разом вони насолоджувалися теплом любові, вдячністю за повернуте здоров’я та обіцянкою спільного майбутнього, насолоджуючись спокоєм тієї різдвяної ночі біля каміна.

Кінець