Вілла Мерлі - 90 днів до Різдва, Вілла Мерлі

—У вас лейкемія, і за нашими оцінками, вам залишилося жити лише 90 днів. Мені дуже шкода. Слова вдарили Мію, наче величезна хвиля, залишивши її без дихання. Дев’яносто днів... якраз до Різдва. У неї залишилося дев'яносто днів, щоб жити повніше, ніж будь-коли. Це був її останній шанс. І вона не помре, не пізнавши справжнього кохання, навіть на мить.

розділ 01

Мія притулила лоба до холодного скла вікна, спостерігаючи за безперервним хаосом міста, що здавалося ніколи не зупиняється. Маркетингова агенція, де вона працювала, вимагала майже повної віддачі, але сьогодні у неї була медична зустріч, яку не можна було відкласти.

— Вибачте, докторе. Ви маєте мої результати? — запитала Мія, заходячи до кабінету, її голос тремтів, видаючи її тривогу.

— Пані Мія, будь ласка, сідайте. — Лікар, сивий чоловік із серйозним виразом обличчя, показав на стілець перед своїм столом. — Боюся, новини погані.

У той момент серце Мії забилося швидше, її долоні почали пітніти, і вона відчула грудку в горлі. Лікар продовжив. — У вас лейкемія, і за нашими оцінками, вам залишилося жити лише 90 днів. Мені дуже шкода.

Слова вдарили Мію, наче величезна хвиля, залишивши її без дихання. Дев’яносто днів... якраз до Різдва. Кімната здавалася їй меншою, а повітря ставало важчим. Вона хотіла закричати, але голос застряг у її горлі, безсилий.

Мія сиділа приголомшена у стерильному кабінеті, стискаючи підлокітники стільця. Слова лікаря лунали у її свідомості. Лейкемія. 90 днів життя. Достатньо часу, щоб побачити Різдво, пройти та повернутися востаннє.

Вона дивилася у порожнечу, поки лікар говорив про варіанти лікування та клінічні випробування. Нічого з цього зараз не мало значення. Який сенс продовжувати це? Вона не звертала уваги, заглиблена у власні думки.

—Чи немає нічого, що я могла б зробити? Яке-небудь лікування? — запитала Мія з відчаєм, хапаючись за будь-яку надію. —Вибачте, пані Мія, але ваш випадок досить запущений. Ми можемо зробити все можливе, щоб забезпечити ваш комфорт, але це все, що ми можемо. — відповів лікар із щирим смутком у очах.

Мія кивнула, вдячна за чесність лікаря, але не могла стримати сліз, що котилися по її щоках. Дев’яносто днів... Що вона могла зробити за такий короткий час?

Святвечір стане її останнім днем на цій землі. Вона уявила кольорові вогні, прикрашену ялинку та свою родину, зібрану навколо неї. Це завжди було її улюблене свято, але цього року воно стане кінцем.

Коли голос лікаря зник у фоновому шумі, на неї охопило дивовижне відчуття ясності. Якщо їй залишилося всього кілька місяців, вона точно не витратить їх, сидячи в очікуванні неминучого.

Виходячи з кабінету, Мія вирішила, що не помре, не здійснивши своїх бажань. Вона підняла погляд на яскраве блакитне небо і пообіцяла собі.

Повільна усмішка осяяла обличчя Мії. Вона точно знала, що хоче зробити, поки не закінчиться час. Стрибки з парашутом завжди лякали її; тепер настав час подолати цей страх. Вона підніметься на повітряній кулі і відчує спокій, плаваючи над усім. Вона навчиться кататися на велосипеді; у дитинстві в неї ніколи не було такої можливості. І вона не помре, не пізнавши справжнього кохання, навіть на мить.

Її очі засяяли при думці про Алехандро, її красивого сусіда. Він був відставним солдатом і мав репутацію ловеласа, але вона завжди відчувала зв’язок між ними. Вона вхопиться за життя і покаже це йому теж. У неї залишилося дев'яносто днів, щоб жити повніше, ніж будь-коли. Це був її останній шанс.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍