Вілла Мерлі - 90 днів до Різдва, Вілла Мерлі

Ранкове сонце заливало горизонт золотими відтінками, поки Мія стояла на краю величезного зеленого лугу, а її серце билося як у птаха, що прагне бути звільненим з клітки. Поруч з нею Олександр займався останніми перевірками яскравої повітряної кулі, яка височіла над ними, мов безмовний велетень.

— Готова до своєї наступної пригоди? — запитав Олександр, вправно закріплюючи мотузку.

— Звісно, — відповіла Мія, її голос тремтів від суміші хвилювання та страху. — Не можу повірити, що роблю це. Хоча стрибок з літака з парашутом був екстремальним, її досі лякали висоти.

— Повір мені, тобі сподобається, — сказав він заспокійливою усмішкою, думаючи, що це ще один пункт, який можна відзначити у своєму списку маркетингових викликів.

Коли вони злітали, залишаючи позаду тверду землю, Мія вчепилася в край кошика. Світ унизу перетворився на клаптикову ковдру з відтінків зеленого та коричневого. Вона споглядала краєвид, задаючись питанням, чи колись знову побачить цей вид у своєму житті, голос всередині шепотів про минущу красу моментів життя. Можливо, це був останній раз, коли вона бачила такий прекрасний пейзаж.

Присутність Олександра, надійна і заспокійлива поруч із нею, розвіювала нитки меланхолії. За останній тиждень їхні чашки спільного гарячого шоколаду та обмін історіями сплели між ними нитку близькості. Його розповіді про військову дисципліну контрастували з її анекдотами про невдалі маркетингові кампанії, і сміх часто наповнював проміжки між словами.

— Поглянь на ту річку, — вказав Олександр, перериваючи її мрійливість. — Вона як срібляста змія, чи не так?

— Прекрасно, — пробурмотіла вона, її очі слідували за звивистим потоком. — Все виглядає так... по-іншому звідси.

— Перспектива змінює все, — замислено сказав він, дивлячись на неї з такою інтенсивністю, що її серце завмерло.

Після приземлення, коли адреналін все ще тек по її жилах, Олександр повернувся до неї з іскрою пустощів в очах. — Як щодо продовження напоїв у барі? Я пригощаю.

— Звучить чудово, — кивнула Мія, намагаючись ігнорувати заворушення у своєму шлунку. — Але щоб ти знав, я не дуже п'ю.

— Немає нічого поганого в тому, щоб випити газовану воду, — підморгнув він їй, ведучи її до обіцянки неонових вогнів і дзвінких склянок.

Ніч вирувала навколо них у вихорі сміху та музики, кожна розказана історія знімала з них шари броні. У якийсь момент між третьою і четвертою кругами (напої, які Олександр запевнив, що не містять алкоголю, але підозріло міцні) у Мії почала крутитися голова, і її гальма розчинилися, як лід у літній день.

Трохи похитуючись, вона важко опиралася на Олександра, коли вони виходили з бару, свіжий нічний повітря мало заспокоювало її почуття. Він міцно обхопив її за талію, впевнено ведучи до її дверей.

— Дякую за... за все, — протягнула вона, граючись з ключами.

— Ей, немає за що, — відповів Олександр м'яким і теплим голосом. — Ти впевнена, що все гаразд?

Мія подивилася на нього широко розкритими очима в напівтемряві. Раптова сміливість з'явилася в ній, підживлена рідким мужністю та безсумнівним зв'язком, що вирувало між ними.

— Знаєш, — прошепотіла вона, її дихання було сумішшю п'янкого аромату алкоголю та бажання, — я б дуже хотіла, щоб ти... щоб саме ти позбавив мене невинності.

Слова зависли між ними, сповнені вразливості та довіри. Олександр дивився на неї, його погляд зустрів її, і в тиші нависло невисловлене питання, чи варто переступати цей поріг.