Вілла Мерлі - 90 днів до Різдва, Вілла Мерлі

Серце Мії билося з шаленою швидкістю, відбиваючи гул двигуна маленького літака. Вона просувалася вперед, волочачи ноги, з долонями, що ковзали по ременях, які охоплювали її торс. Відчинені двері літака манили її як ворота як до страху, так і до ейфорії, а блакитний простір за ними був незвіданою територією, яку вона прагнула підкорити.

—Страшно? —голос Алехандро прогудів у її вусі, його власний костюм відображав її, ремені обіймали його струнке тіло.

—Налякана, —зізналася Мія з тремтячим сміхом, її погляд миготів до краю, де небо зустрічалося з металом. —Але жива. Живіша, ніж я була за останні місяці.

—Гей, це як стрибати в басейн. Тільки... без води. І набагато вище. —Його усмішка була заразливою, юнацький шарм, що міг зробити навіть цей страшний стрибок схожим на дитячу гру.

—Правильно. —вона засміялася, звук був порожнім на фоні гуркоту в її грудях. Брехня застигла на кінчику її язика, важка й гірка. Вона проковтнула її. —Це просто... моя робота була викликом. Їм подобаються ці екстремальні вправи для командоутворення.

—Твоя робота звучить краще, ніж моя. —пожартував він, не здогадуючись про вагу її обману— Я радий бути частиною твого... професійного розвитку.

Інструктор дав знак наближатися. Алехандро підняв великий палець, і її відчайдушно чіплялася за його ентузіазм. Поки вони повільно наближалися до відкритих дверей, розум Мії крутився з думками "що, якщо" і "якби тільки".

Я повинна сказати йому, подумала вона. Я повинна сказати, що це зовсім не пов'язано з роботою, що кожен подих — це зворотний відлік, кожен світанок — крок до вічної ночі.

—Готова, Мія? —Голос інструктора прорізав її мрії, і разом з ним прийшло розуміння: вона не могла навантажити Алехандро правдою, не сьогодні, не тоді, коли її мрія була в межах досяжності, не тоді, коли він дивився на неї так, ніби вона була непереможною.

—Готова. —збрехала вона знову, слово застрягло в її горлі каменем.

Разом вони підійшли до краю. Рука Алехандро знайшла її, їхні пальці сплелися: рятувальний круг посеред бурі страху й жалю, що вирували всередині неї.

—Три... два... один…—лічба інструктора розчинилася у пориві вітру, коли вони стрибнули.

Світ зник, і Мія летіла, ширяючи через полотно, намальоване лише повітрям і свободою. Її сміх злився зі сміхом Алехандро, дует радості й адреналіну, що затьмарив сум, який переслідував її. Протягом тих хвилин, зависнувши між небом і землею, Мія прожила ціле життя бажань.

Коли парашут розкрився над ними, обіймаючи їх у м’якому спуску, Мія поглинула вид світу, що простягався внизу: мозаїку полів, стрічку доріг, пульс життя, що продовжувалося, не знаючи про битви, які велись у тиші.

(...)

Адреналін все ще бігав по її жилах, коли ноги Мії торкнулися м’якої трави її власного заднього двору. Її серце билося шалено, але не тільки через стрибок з парашутом: Алехандро був тут, достатньо близько, щоб розділити тепло, що випромінювало її рум’яне обличчя.

—Пішли. —сказала вона, її голос був сумішшю ейфорії та чогось м’якшого, закликаючи його. —Я приготую трохи гарячого шоколаду.

Очі Алехандро, які кілька хвилин тому відображали безкінечне небо, тепер містили іскру цікавості. Він пішов за нею до затишної кухні, де аромат кориці та мускатного горіха здавався огортати їх, як заспокійлива ковдра.

Поки Мія рухалася по кухні з відточеною легкістю, брязкіт чашок і дзижчання молокозбивача були заспокійливою симфонією. Вона наливала густий і оксамитовий шоколад у дві чашки і простягнула одну Алехандро з сором'язливою усмішкою.

—Дякую. —пробурмотів він, обгортаючи руками чашку. Перший ковток був нерішучим, потім глибшим, ніби він насолоджувався не тільки напоєм, а й самим моментом—. Я не пробував такого смачного шоколаду багато років.

—Справді? —запитала Мія, сідаючи на табурет перед ним, тримаючи свою власну чашку. Її серце завмерло, сповнене надії.

—З тих пір, як я вступив до армії, думаю. Такі ласощі не часто трапляються—. Він зробив ще один ковток і на мить заплющив очі в знак вдячності.

Мія дивилася на нього з грудьми, стиснутими від емоцій, які вона не наважувалася назвати вголос, навіть у тиші своїх думок. Те, як пар здіймався і на мить запотівали його окуляри, вдячний гул у його горлі... ці маленькі інтимні моменти змушували її почуватися так, ніби вони були єдиними людьми у світі.

Я можу це зробити, подумала вона, поки тепло чашки проникало в її долоні. Ці останні дні... я можу це зробити.

—Тоді я рада. —сказала вона вголос, її голос був шепотом рішучості—, що ти тут зараз, і коли захочеш, можеш повертатися знову.

Алехандро підняв погляд, їхні очі зустрілися, і в них вона побачила відображення власного тихого бажання. Між ними формувався міст, побудований на спільному сміху від пригоди дня та простому комфорті шоколаду.

—Дякую, Мія. —сказав він, усмішка торкалася куточків його губ, однак не досягала очей, натякаючи на шари емоцій, які ще належало дослідити.

На цій кухні, коли світло заходу сонця малювало золоті малюнки на стінах, Мія відчула приплив надії. Це могла бути хвилювання від стрибка, яке все ще відлунювало в її кістках, або ніжний погляд в очах Алехандро, але вона вірила, справді вірила, що могла зробити кожну секунду наповненою життям і, можливо, тільки можливо, коханням.