Вілла Мерлі - 90 днів до Різдва, Вілла Мерлі

Мія обхопила пальцями гарячу чашку, багатий аромат шоколаду витав у повітрі, даруючи маленьку розраду від холоду, що проник у її кістки. Кожен ковток був короткочасним спокоєм, рідкою колисковою, яка шепотіла про кращі часи, коли Олександр ще не зник так раптово, як порив вітру, коли її надії не були розбиті мовчанням, що настало після їхнього імпровізованого поцілунку.

Крізь вікно вона побачила, як він виходив з таксі, з опущеними плечима, ніби ніс невидимий тягар. Пройшло більше тижня з того останнього зустрічі, і ось він тут, несподіване видіння у тьмяному світлі вуличного ліхтаря. Велосипед був забутий і притулився до стіни, немов свідок її невдалих спроб навчитися, покинутий разом із її пораненим серцем.

Поки ніч огортала світ оксамитовою темрявою, очі Мії закрилися, її розум дрейфував на хвилях сну, коли раптовий стукіт у двері вирвав її з обіймів забуття. Вона поспіхом підійшла до входу, з пульсом, що гучно віддавався у вухах, і відкрила двері. Там стояв Олександр, його обличчя було відзначене смутком, а в очах грали тіні.

— Чи міг би я… мені просто потрібна чашка гарячого шоколаду і… друг? — промовив він, його голос був хрипким шепотом, що пронизав опівнічну тишу.

— Звичайно, заходь, — прошепотіла Мія, відступаючи вбік. Світло кухні м’яко осяяло стільниці. Вона зайнялася нагріванням молока, відчуваючи його важкий погляд на собі.

— Мій батько, — почав Олександр, його слова з труднощами пробивалися крізь тепло кімнати, — помер. Він був у будинку для літніх людей, тому я так раптово поїхав.

Вона подала йому паруючу чашку, і їхні пальці ненароком торкнулися: іскра промайнула у тиші між ними.

— Мені шкода, Олександре, — твердо промовила Мія, хоч її серце і тремтіло.

Він зробив ковток шоколаду, потім відклав чашку, його зізнання розлилося, як гірко-солодкий сироп. — Я ніколи не мав добрих стосунків з ним. Знаєш, саме він змусив мене вступити до армії? Це не був мій вибір, ніколи не був моїм.

Повітря наситилося його болем, і Мія простягла руку, ніжно поклавши її на його плече. — Ти більше не самотній, — тихо промовила вона, її власні минулі рани відгукнулися в його словах.

У теплі її дотику щось змінилося, і Олександр обійняв її, притискаючи до себе. Його подих ковзнув по її шкірі, а потім його губи знайшли її, запаливши вогонь, що розтікся по всьому її тілу, знищуючи всі думки про біль та самотність.

Вони рухалися разом, в танці прагнення і нового затишку, доки не дійшли до святилища спальні Мії. Одяг упав, як відкинуті тіні, і вони з’єдналися з пристрастю, яка говорила про зцілення і обіцянку нових початків. Але для Мії це було лише кінцем.