Арі Терен - Монстр, Арі Терен

6.

З часом батькові побої призвели до того, що у рижої стався викидень. Я не мав жодних сумнівів, що так станеться, тому з нетерпіння очікував фінальної розв’язки. І вони не підвели мене ні батько, ні його бісова коханка. Спочатку він. Дізнавшись про втрату довгоочікуваної дитини, старий бовдур звісно ж звинуватив дівчину, тому не дивно, що віддав її на розваги своїм друзям. Її крики декілька годин лунали над будинками нашої вулиці. А схлипи здається чула уся планета, та це було чудово! Я пив хороший віскі, в очікуванні не тільки  вечірнього матчу, але і фіналу свого плану.

Та цей старий бовдур усе ледь не згубив! Звісно, я запідозрив, що щось не так, коли обколений наркотою він зірвався і побіг. Прослідкувавши за ним до річки, я помітив ситуацію, яка не входила в мої плани. На холодному вечірньому пляжі стояли четверо. Батько, його недоношений невдаха-друг і двоє дітей.

Хоча я знаходився далеко, але навіть звідси було помітно, що вода – крижана. Холодна, тьмяно-сіра гладь річки здавалася бездонною. Сонце мерехтіло, кидаючи хворобливе світло на них.

— Ти знаєш, що маєш зробити, —  долинув до мене тихий, безбарвний голос.

Його друг змахнув погляд на дітей. Старший, тремтів у мокрій футболці, пальці судомно стискали рукав молодшої сестри. Дівчинка, їй було всього п’ять років, тулилася до брата, очі були широко відкриті, налиті слізьми. Вона не розуміла, що відбувається, але відчувала: щось жахливе.

— Тато… — здавлено хрипнув хлопчик. — Будь ласка…

До мене доносились відголос їх слів. Чоловік стиснув кулаки, я думаю, що його нігті впилися в долоні. Моє дихання було рваним, ніби я не йшов, а пробіг кілометр. Груди стискало так, що не вистачало повітря. Я не міг повірити, що це правда.

— Вони стануть чистими. Їхні душі визволяться від цього брудного світу. Ти ж цього хочеш, чи не так? – Знову долинув до мене голос батька. Чорт! Його треба зупинити, це ж довбані діти!

Слова дзвеніли в голові, змішувалися зі схлипами дівчинки, що тепер затуляла обличчя руками. Я зірвався на біг, молячись будь-кому, аби встигнути. Та не встиг, його друг кивнув — чи то йому, чи собі — й різко підхопив старшого сина. Той закричав, відчайдушно, тварино, пнувся й дряпався, але руки його п’яного батька були міцними.

Бульбашки зірвалися на поверхні, кволі, жалюгідні. Хлопчик бився все слабше, руки малого дряпали повітря, поки нарешті не завмерли. Вода стихла, ледь гойдаючись, і чоловік повільно прибрав руки, відступив на крок, ще один, аж поки не вийшов увесь з води.

— Добре, — голос мого батька був рівним, ніби він коментував погоду. — Тепер вона.

Дівчинка схлипувала, затуляла руками обличчя. Та її п’яний батько схопив маленьку майже різко, як ляльку, й підняв над водою. Вона смикнулася, тоненькі руки обвили його шию, нігтики боляче впилися в шкіру.

— Ні! — її крик був тонкий, розпачливий.

На щастя, я встиг. Видер малу заплакану дівчинку з рук цього монстра, добряче вдаривши його.

—  Я хочу забрати її, Батьку. – Мій голос був тихий, хрипкий, але від нього навіть у мене пройшлись мурашки. Повернувшись, я побачив як цей кусок лайна схвально кивнув, і його усмішка була такою ж холодною, як і вода.

Він буркнув щось і запросив мене на перегляд матчу. Хворий на голову старий!

Я завів малу до її будинку, наказав матері дівчинки зібрати їх речі та чекати мене на виході з нашої вулиці, що за увесь час стала маленьким поселенням.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍