Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

-Я почув голоси…

Доки ми з Наталією Петрівною  намагалися витерти сльози, Гордій стояв непорушно біля дверей. Жінка мило мені усміхнулася і вийшла з кімнати. Я ж опустила голову вниз набираючись сил для майбутньої розмови. Або зараз, або я більше не наважуся.

-Я піду!

Гордій розвернувся до виходу, та я не могла  дозволити йому піти. Заплющила очі і тихим голосом почала з самого початку.

-Минулої осені, на звивистій частині дороги котра вела до міста сталася аварія. Моє авто навмисно виштовхнув позашляховик  з дороги у прірву.  Дивом воно зупинилося у дереві і тривалий час я знаходилася за волосину до смерті. Там зрозуміла, що все життя жила неправильно. Мене б ховав лише брат, бо більше ніхто не знав Соню як людину. Лялька, маріонетка, дівчина-хамелеон без справжнього імені, кольору волосся, очей, з різними обличчями. У мене був лише брат котрий навчив так жити. А ще було голодне дитинство котре наштовхнуло заробляти гроші будь – яким шляхом. Великі гроші, приналежність над іншими, саморозвиток, все це почало поглинати мене дедалі більше і спинятися не хотілося. Та одна мить над прірвою змінила все. Я пообіцяла собі більше ніколи не обманювати інших. Думала заберу кошти і втечу за кордон, почну нове життя, навчатимуся, заведу сімʼю. Найголовніше, забуду минуле назавжди. Ще заберу брата, вилікую його від залежності… Наївна. Дімка прийшов до мене після аварії, я думала поспівчувати, адже мене хотіли вбити через нашу роботу. Але ні. Тоді я дізналася, що ми працювали на Мельника і його треба рятувати. У противному випадку нас вбʼють не інші, а саме він. Вплив заспокійливих, шок від пережитого, страх перед смертю, не знаю що з цього змусило мене погодитися. Може все разом. З того моменту я потрапила у пекло на землі. Коли побачила чию роль маю грати, коли побачила тебе вперше на могилі сестри, коли чекала на твій вихід з підʼїзду щоб зустрітися. А потім твої переповнені болю очі в яких я одразу потонула. В тобі не було жодної краплинки пихатості, жадібності як це було у попередніх чоловіках яких я обманювала. Навпаки, світлішої і добрішої людини мені ще не траплялося. З першої хвилини ти затягував мене у оману омріяного щастя, і я проходила через муки вводячи у оману тебе. Збивалася із задуманого сценарію, вночі або не спала зовсім, або бачила кошмар над прірвою. Потім ти подарував мені ловець снів і я почала проживати спокійні ночі. Чого не скажеш про дні, адже я закохувалася у тебе дедалі сильніше. Ти відкрив мені свою найбільшу таємницю, поділився горем і розбив мені серце. Хто б міг подумати, що  відкриєш місце схову так швидко. Що залишиш у бібліотеці саму і я одразу знайду ноутбук. А внизу ти запропонував поїхати за кордон, до батьків, без ролі. Хто ж я без ролі? Сирота із потворним шрамом, тільки не на обличчі, а під ребрами, бо втратила серце коли покохала тебе. Тієї ж ночі я мала вкрасти ноутбук і втекти, але не змогла. Я бачила твої почуття, відчувала подібне і сама, тому захотіла бездумно у них зануритись. Це були найкращі і водночас найболючіші дні у моєму житті. Я знала, що щастя з кожною миттю наближається до неминучого кінця, але не могла від нього відмовитись. А ще, бачила щасливим тебе і божеволіла від насолоди, що це саме через мене. А потім все закінчилося. Я обрала власне життя, хоч розуміла, що твоє руйную. Зрадила, втекла і стала нещасною. Постійно задавала собі питання – навіщо мені таке життя? Відповідь зростала у мене під серцем і я зрозуміла, що вчинила дуже правильно залишившись з тобою до останнього. Та розповісти про дитину не могла, бо думала, що ти зненавидів мене і захочеш помсти. Боялася, що відбереш у мене дитину, хоча саме я відібрала її від тебе. Коли відкрила очі у лікарні і побачила тебе із Улянкою на руках заклякла від страху. Та з кожним днем ти давав мені зрозуміти, що всі мої переконання – величезна омана. Я шкодую про кожен вчинок котрий приніс тобі біль. Шкодую, що не зізналася ще тоді, що зрадила, змовчала про дочку. Сумління гризе мене кожної секунди і спасіння немає. Я ховалася весь час від тебе, бо не могла поглянути у очі. А сьогодні знову відчула себе над прірвою коли дізналася за що ти боровся з Мельником. Ти детектив, він злоумисник хіба це не логічно, що ти хотів його покарати? Я завжди думала, що робота це надважливо, і гадала ти мислиш так само. Пробач мене! Благаю! Я не знала, правда. Якби знала то не зрадила б. Не змогла. Це надто жорстоко навіть для такої бездушної людини як я. Пробач мене якщо зможеш! Прошу!

- Довгими місяцями я жив у образі на кохану дівчину. Знав, що вона змушена була мене обманути. Знав, що маю попередити про небезпеку, розповісти про брата. Почуття, котре приносить іншим щастя, перетворило мене на людину якою ніколи раніше не був. В серці зʼявилася гордість, вона не дозволила мені зустрітися з тобою. Довгими місяцями мучила і вдень і вночі, відібрала спокій і мене справжнього. А потім мені повідомили, що на тебе готують замах. Тієї ж миті я зрозумів, яким був дурним. Благав небеса встигнути тебе врятувати. Пробачив усе. Та спізнився. Через мене ти мало не померла. Через гордість я міг ніколи не дізнатися про власну дитину. Ми чекали тебе із Улянкою під реанімаційною і обоє почувалися сиротами. Колись, ти зробила мене щасливим кохаючи, потім нещасним при втечі. А коли знову зʼявилася то перевернула весь світ. Щастя від розуміння, що я став батьком і величезний біль коли ти знаходилася між життям і смертю. Я давно тобі пробачив. Пробачити б лише собі за помилки. Навчитися контролювати почуття, щоб вони не були на межі.

Гордій підійшов, став переді мною на коліна, обережно взяв мої руки у свої. Тепло від його дотику одразу викликало мурашки по всьому тілу. Як же я скучила за ним ось таким. Турботливим, ніжним, справжнім, моїм. Як лише змогла стільки часу бути без нього? Боялася, ховалася, воліла більше ніколи не бачити і в той же час, не могла прожити навіть однієї хвилини щоб не думати про нього. Хіба ж це нормально щоб стільки суперечностей збивалося до купи? Як же обрати правильний шлях? Не думаючи наперед сказала дивлячись у очі коханого те, що багато місяців кричало серце.