Валерія Дражинська - Аромат чоловіка, Валерія Дражинська

Уперше побачивши тебе, я втратила голову. Гарний? Так. Тільки, як може бути гарним чоловік. І тонкий шрам, що перетинав ліву частину обличчя від скроні до підборіддя, не псував, а, навпаки, додавав небезпечного шарму. Цілковита небезпека - твій опис у двох словах. Але ти мене не захотів, та навіть "пів царства" додатком тебе не зворушили. Лише обізвав недалекою малолітньою лялькою. Минув час. Ти знову з’являєшся у моєму житті. Чи забула я тебе? Ні. Ненавиджу? Теж ні. Кохаю? Можливо. Як можна кохати нездійсненну мрію, котру згадуєш з легким смутком, але продовжуючи жити далі. Ну так склалося, то що тепер?! Іноді краще, щоб мрія такою і залишалася. Не хочу! Ось тільки моя думка тебе не цікавить… В принципі, як і раніше… Історія друга Кірмана із "Кривавої сльози".

1

- Добрий день! - я привітно посміхнулася симпатичній жінці років тридцяти, яка сиділа на ресепшені. 

- Здрастуйте! - посмішкою у відповідь мене не нагородила, лише здивуванням, - Чим можу допомогти?

- Я до Градова Віктора Володимировича, - впевнено рапортувала я.

Жінка ще більше розгубилася та почала уважно шукати щось у комп'ютері.

- Дивно. На цей час у Віктора Володимировича нічого не призначено, - на мене вже дивилися з підозрою, - Дівчина, як ви взагалі сюди потрапили?

- Не поспішаючи! - не рахуючи ефектного стрибка через турнікет із прямим попаданням у двері ліфта, що зачинялися, доки один з охоронців пішов мені за кавою, а другий відволікся, - Віктор Володимирович на мене чекає.

Блеф - наше все! Головне впевненість у словах, моська цеглою та нахабний погляд. Ну й ще звичайно везіння. З протилежного від ліфта боку неголосно грюкають двері. Лунають кроки. По обличчю секретаря-референта бачу, що до нас рухається той, хто мені потрібен.

- З якого ви питання до Віктора Володимировича? - жінка ледве помітно посміхається.

- З особистого!

Кроки завмирають. А мене пробирає хвилювання. Начебто і просте завдання - прийти, вручити, піти. Але щось іде не так. Відчуваю!

- Вікторе, твої коханки вже і в офіс до тебе приходять? - звучить розлючений жіночий голос.

- Тамара, я її не знаю! - втомлено відповідає видимо тей, хто мені потрібен, - Світлано, виклич охорону, нехай проводять дівчину на вихід.

Ну, так, звісно. Я що даремно замість того, щоб у законні канікули поїхати прямо з дівчатами на море, зайві кілометри до столиці намотувала? А потім ще й три дні чатувала цього невловимого "містера ікс". Під час різкого ефектного повороту до джерела звуку моє довге хвилясте чорне волосся, забране у високий хвіст, хльоснуло жінку, яка викликала охорону, по обличчю. Не спеціально, звісно!

- Доброго дня, Вікторе Волод...

Я завмираю, бо тут моє життя ділиться на до та після.

До - звичайна середньостатистична сім'я. Втрата батьків, які встигли дати мені міцний фундамент. Я все ще навчаюся в престижному, для нашого міста, вищому навчальному закладі. Живу одна в трикімнатній квартирі, що дісталася у спадок. Не маю потреби, бо примудряюся добре підробляти, ну і стипендія підвищена.

Після - це волошкові очі чоловіка, в які зараз невідривно дивлюся. Я у другої людини в своєму житті бачу такий рідкісний колір очей. Першу постійно спостерігаю в дзеркалі. Ідентична копія! На тлі чорного злегка хвилястого волосся, навіть сивого, справляють забійне враження. По собі знаю! Не може бути! Це якась паралельна реальність.

Градов з таким же шоком дивиться на мене. Пильно вивчаючи кожну рисочку. Упізнав! Її в мені. Адже я копія матері. Не рахуючи кольору очей та волосся. Ось навіщо потрібно було, щоб я особисто віддала йому лист. Тут навіть повна дурепа здогадається.  

Бачила фото Градова Віктора в інтернеті. Але вони не підготували мене до правди, адже всі були зроблені здалеку. Не любив дядько фотографуватися.

Збоку з'являється охоронець, але дивлячись на наші огляданки, в нерішучості застигає.

- Вибачте, що так увірвалася до вас в офіс, але прорватися у ваш дім-фортецю нереально, - змогла вичавити з себе хоч щось, вирішивши, якщо вже приїхала, треба йти до кінця.

Нервово посміхаюся, чим викликаю в чоловіка посмикування ока. Зазвичай на мої ямочки на щоках зовсім інша реакція.

Маячня! Повна! Беру себе в руки. Махну до дівчат на море. Разом посміємося над таким абсурдним збігом. Он воно як виявляється можна себе накрутити за неповну хвилину.  

- Вибачте, я... Неважливо! Моя мама, Ангеліна, померла. Вона залишила мені дещо. Там усередині був лист. Вона просила передати його вам, Вікторе Володимировичу, особисто в руки.

Нервово дістаю з сумочки старий запечатаний пожовклий конверт. Роблю кілька кроків та простягаю йому. Переводить погляд на мою руку. Сканує. Брати не поспішає. Спеціально не рахувала секунди, але минуло приблизно двадцять, коли я зрозуміла, що не візьме. Я навіть про себе зітхнула з полегшенням. Нахабна і зухвала я тільки в поверхневих ситуаціях. У тому, що може торкнутися мого сьогодення, якось змінити мій сформований світ - відчайдушна боягузка.

- Ну, ні, так ні! - кладу конверт назад у сумочку та розвертаюся на вихід, - Вибачте, за занепокоєння!

Охоронець, кинувши погляд на боса, перекриває мені дорогу.

- Тамара, йди додому. Ти..., - чую ззаду розпорядження чоловіка та невпевнене звернення до мене, - Богдана?     

- Звідки ви знаєте? - запитую раптово захриплим голосом.

- Вікторе, що відбувається? - одночасно подає свій голос його супутниця (дружина?).

- Томо, я сказав додому! - подивився на неї так, що навіть мене проняло, - А ти... Богдано, ступай за мною в кабінет, - уже м'якше звернувся до мене.

Ніхто не надумав перечити. Щойно ми зайшли, чоловік запропонував мені сісти, сам же підійшов до панорамного вікна. Засунув руки в кишеню та, дивлячись на місто, приголомшив мене запитанням:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍