Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

-Чи готовий ви Гордію взяти за законну дружину Соню?

-Так!

-Чи готові ви Соню взяти за законного чоловіка Гордія?

Я тихенько нахилилася до вушка донечки і прошепотіла їй дещо. Вона одразу засміялася і голосно гукнула:

-Так!

Якщо вже вирішила відібрати від мене букет, то хай відповідає за наречену.  Гості вітали нашу новостворену сімʼю гучними оплесками і щирими побажаннями. А я слухала кожного із розумінням, що саме таким і буде наше майбутнє. Ми його вистраждали, вимолили, заслужили. І ми його отримали.

***

-Ти обрала куди далі летимо?

-Не знаю, може просто пальцем тицьнути?

-А що, гарна ідея. Давай мені палець і закривай очі!

Я розсміялася і послухалася мого чоловіка. Він взяв мою руку, на рахунок три опустив пальці на карту світу. Божевільна ідея, ми ж не полетимо бозна куди? Про всяк випадок очі першою відкривати я не стала.

-Ну що там? Острів змій чи Антарктида?

-Майже.

Відкривши очі я побачила під пальцем Бразилію. А точніше якусь світлу пляму на півночі цієї країни.

-Що там у них знаходиться?

Гордій вже встиг вийняти свій смартфон із кишені і відкрити мапу.

-Національний парк Ленсойс-Мараньєнсіс. Природній заповідник із білосніжними піщаними дюнами і численними бірюзовими лагунами.

Цю космічну красу я вже встигла побачити на фото, котрі Гордій перегортав одне за одним. Важко уявити, що це наша планета. Однак, це Бразилія котра знаходиться на іншому кінці світу.

-Ми ж пожартували?

-Хіба у нас не весільна подорож? Вона єдина на все життя.

Я взялася руками за голову і істерично розсміялась. Божевілля якесь.

-Поглянь на нас збоку. Пізно вночі, під мостом у парку, із валізами. Сидимо і обираємо мандрівку на інший кінець планети. Хіба це не дивно?

-Ні, бо для нас цей міст особливий, як і цей день.

Коханий поглянув на мене із очима болю і щастя водночас. Я не стрималася і кинулася до нього у обійми. Ще вчора ми полетіли у весільну подорож. Та спершу зробили те, що мусили за покликом серця. Перша могила котру відвідали належить моєму Дімкові. Такий ще молодий і повний життєвих сил він дивився на мене із фото вирізьбленого на холодному мармурі. Памʼятник встановили нещодавно, завдяки новітнім технологіям все можна владнати віддалено. Та я мусіла прийти до нього щоб попрощатися. Потім ми пішли до Алінки, у якої я подумки благала прощення за минуле. Єдине, що хоч трохи порадувало розбите горем серце це те, що коханий виглядав не таким розбитим, як я бачила його на цьому місці раніше. Здається, ми з донечкою змогли хоч трохи заглушити його безмежний біль утрати. Після кладовища ноги самі принесли нас під міст. Бо це єдине місце котре залишилося після нас, котре нас поєднало. До бібліотеки піти не наважилися, бо і досі болять спогади. Не знаю коли ми знову сюди повернемося, та це станеться не скоро.

-Нас вже чекає таксі.

Я тихенько витерла сльози і поглянула на коханого. Усміхнулася йому відганяючи болючі спогади.

-Нас чекає Бразилія!

Від автора

Прощення… Всього одне слово, а скільки сенсу воно у собі несе. Кожен з нас робить помилки, тільки не всі їх можуть усвідомити. А якщо усвідомили, то як себе пробачити за скоєне? Так, можна спробувати залагодити провину хоч як би нездійсненно це не виглядало. Та чи вийде? Оце вже можна зрозуміти лише спробувавши. Якби Соня не спробувала, то не знайшла б себе справжню, не зрозуміла, що таке сімʼя і наскільки це важливо. Було дуже важко, довго, боляче, але реально. Життя можна прожити лише один раз. Тож доки ти живий, можна все. Варто лише наважитися на зміни. Гадаю ця книга була б не написана, якби Ваша авторка однієї миті не наважилася її створити.

Кінець