Надія Борзакова - Дякую за зраду!, Надія Борзакова

БЕЗКОШТОВНО - Я покохав іншу жінку. У нас з нею буде дитина. Не треба так на мене дивитись! Це було очікувано. У нас із тобою спільне лише робота, в якій ти вся. І я зрозумів, що хочу дітей та сім'ю! Нормальну, а не жалюгідну подобу. - Жалюгідну подобу? - Так, Ево, у нас з тобою жалюгідна подоба сім'ї. За інерцією живемо. Давай тільки як люди все зробимо! Без скандалів! - Без скандалів? І як люди? Тобто зраджувати мені - це по-твоєму чинити, як люди? Я її знаю?! - Знаєш. Це Наталка! - Наталка? Наша бариста? І ти з нею, за моєю спиною... Поки я працюю цілодобово, щоб у нас був бізнес, ти… - Тільки ти працюєш, так? Та якби не я, ти б досі на дядька за копійки працювала... - Тобто ти впевнений, що бізнес існує завдяки тобі? - Бізнес мій. Твого тут нічого немає!

Глава 1

Вимкнувши ноутбук і закривши кришку, я солодко потягнулася. Так солодко, що ліву ікру схопила судома. Ойкнувши, я квапливо почала розминати м'яз. Оце так. Це чого там мені не вистачає, виходить? Магнію? Ну, так, враховуючи кількість стресів, той не має жодного шансу затриматися в моєму організмі. Бізнес – він такий. Але, скаржитися мені нема на що від слова зовсім. Адже розвиваємося ми просто справжнісінькими семимильними кроками. І це незважаючи на те, що кав'ярні зараз буквально на кожному розі. Які хочеш. Конкуренція просто неймовірна. І, щоб залишатися на плаву, треба орати. А щоб розвиватися - орати вдвічі більше. Краще втричі. І ми з моїм улюбленим чоловіком Арсом робимо саме це вже п'ять років. Стільки ж, скільки одружені. І робимо дуже успішно.

Я підійшла до невеликої шафи. Одягла довге чорне пальто, подивилася в дзеркало. Пройшлася кінчиками пальців під очима, стираючи кілька чорних крапок туші. Збила руками свої пшеничні кучері, покусала губи, щоб ті трохи почервоніли. Усміхнулася своєму відображенню. Посмішка вийшла змученою і втомленою. І під очима в мене, окрім крапок туші, ще й синці були. Які навіть гарна тоналка погано приховувала. Ну, нічого, лише за три дні вихідні. Можна буде нормально виспатися, а можливо ще й погуляти… І взагалі, весна на порозі. Сьогодні двадцять восьме лютого… Шкода лише погода далеко не весняна. Сніг, мінус п'ять градусів... У комплект до всього вищезгаданого, звичайно ж, застуди. Як тільки я трохи одужала, Арс одразу зліг. І вже цілий тиждень лежить удома, а я працюю за двох. Собі я лікарняний дозволити не змогла, бо Арс сам би не впорався. Так, один день відлежалася на віддаленні, а потім маску на фейс та в офіс… Ну, це ж чоловіки, вони застуди переносять важче, ніж ми.

Я вимкнула світло, вийшла, замкнула кабінет. Мій і Арса знаходилися в тому ж приміщенні, в якому була найперша з трьох наших кав'ярень. Я пройшлася по напівтемній залі, погладила кінчиками пальців м'яку оббивку затишних крісел смарагдового кольору та гладку поверхню компактних круглих столиків з милими засушеними букетиками у витончених скляних вазочках по центру. Стильний, красивий, сучасний заклад. І не один… Їх уже три у столиці. Звучить не дуже масштабно, але ви намагалися розвивати бізнес практично з нуля і без допомоги ззовні? А ми ризикнули... Я та Арс. І разом перетворили кілька його машинок "мобільних кав'ярень" на три заклади за п'ять років у два з яких гримнула пандемія.

Вимкнувши чергове світло, я поставила приміщення на сигналізацію, замкнула двері та попрямувала до машини. Ще кілька хвилин пішло те що, щоб струсити з неї сніг і прогріти двигун. Сидячи в машині, написала чоловікові повідомлення.

EvelinaDronenko: “Арс, я вже закінчила. Їду додому".

Відповіді не було, хоча він, зазвичай, не випускає телефон з рук. Може, вже спить? Як не крути, а на годиннику о пів на десяту вечора, а Арс все ще хворіє. Покотила дорогою. Дуже й дуже повільно, бо йшов сніг і на асфальті була сльота, а я ще трохи невпевнено їздила за такої погоди. Арс казав, що пора б уже й розслабитися, два роки все ж таки за кермом, але я не могла. Майнула думка, класно було б, якби він приїхав мене зустріти, як робив це раніше, якщо ми їхали з офісу не разом. Зрештою, температури в нього вже немає, а яка погода – він бачить…

Я глибоко зітхнула. Ну, йде романтика із стосунків з часом, що ж вдієш. Все ж таки ми не в казці живемо, а в реальному житті. В якому нескінченні справи та сил після них уже ні на яку романтику не лишається. Виспатися б хоч трохи й набратися сил перед новим марш-кидком. З іншого боку, подарувати букет квітів або, наприклад, приїхати забрати з роботи в снігопад, це ж не так вже й складно, чи не так? Згадалися мамині слова, коли я сказала їй про це. Що я перетворилася на мужика в спідниці, займаючись бізнесом, замість того, щоб вдома вечері готувати і сорочки прасувати, втратила жіночність, ось чоловік і ставиться до мене так. Ось у моєї молодшої сестри Ніки все інакше, хоч вона вже вісім років заміжня. Чоловік на руках носить, обожнює її та їхнього сина Гліба. Ніка займається домом, а він - бізнесом ... Все, як належить ...

Я знову зітхнула. Ні, сестрі я не заздрила. Я її дуже любила, як і свого семирічного племінника, і раділа за них. Ось так, могла це робити, незважаючи на те, що у нас з Арсом дітей не буде і… По-перше, ще не факт, що не буде. По-друге, у нас все гаразд. Так, мені не вистачає іноді романтики та залицянь від чоловіка, але це не означає, що я з ним не щаслива.

Ось і дім. Хитнувши головою, я зосередилася на тому, щоб "без пригод" оминути заставлений іншими машинами двір і припаркуватися на, на щастя, вільне місце. Паркування вночі в снігопад для мене та ще задача, на жаль. Хотілося зателефонувати Арсу і попросити спуститися та допомогти, але я не зробила цього. Раптом він уже спить. Найімовірніше, це так, адже досі на повідомлення не відповів. Нема чого будити, сама впораюся. Колись же вчитися треба правильно?

Аби як і на нервах, я таки зуміла припаркуватися. Долоні були мокрі і тремтіли, краплини поту гидко ковзали по спині, але я була задоволена собою. Впоралася. Сама. Як і з багато чим іншими, з чим думала, що ніколи не зможу.

Піднялася на поверх, тихенько відчинила вхідні двері. У передпокої горіло світло. З кухні мені назустріч вийшов Арс.

- Вітання! Як ти себе почуваєш? – я окинула його поглядом.

Очі й ніс уже не були червоними й опухлими, а обличчя набуло цілком здорового кольору. Та й одягнений чоловік був не в шорти та футболку, як зазвичай ходив удома, а в джинси та светр. Їздив кудись?

- Нормально, - відповів чоловік.

Не підійшов, не обійняв чомусь. І ні, звичайно ж, справа не в тому, що боявся мене заразити, просто якось… Я помітила, що й ніжності між нами ставало все менше. І пристрасті.

Все через роботу, так. Її надто багато і сил уже більше ні на що…

- Ево, нам треба поговорити, - він ховав погляд.

- Звичайно. Про що?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍