Надія Борзакова - Я втомився від тебе, Надія Борзакова

- Я не буду довго тягнути, та й не треба воно. Я покохав іншу жінку. У нас із нею все серйозно, тож я з тобою розлучаюся. - Володю… - Тільки не влаштовуй драм. Адже дорослі люди. І це нічого не змінить. Я прийняв рішення. Грошей тобі на перший час дам, ти не хвилюйся, але на більше не розраховувай. За шлюбним контрактом... - Це через дитину? Через те, що я її втратила, так? Але, Володю, я ж не винна... - Ні! Її ти хотіла, а не я. Втомився я від тебе, зрозуміло? Набридло все. Ти стала нудна, сіра, нудотна... І, вибач, але роки своє беруть. Розлюбив я тебе. Давно вже розлюбив. Жив так, за інерцією. - Я не вірю! Не вірю... Цього не може бути! Хто вона? Я її знаю? - Ні… Не важливо. Яка різниця? Коротше, речі збери свої. Часу в тебе до ранку. А я поїхав. Істерики твої спостерігати не збираюсь.

Глава 1

Я зачерпнула дерев'яною ложкою трохи щойно приготованого соусу і скуштувала його. Смачно. Втім, як і завжди, адже для коханого чоловіка я вже давно навчилася класно готувати, майже на рівні кухарів у його ресторані, і робила це із задоволенням щодня, адже мій Володя любив їсти лише свіжоприготовлену їжу. І взагалі, як власник ресторану, він був справжнісіньким гурманом, якого важко чимось здивувати, але я дуже намагалася знову і знову це робити і раділа тому, що виходило.

Заправивши соусом пасту, я красиво виклала її на великі білі тарілки, прикрасила зеленню та поставила на накритий білою скатертиною стіл. Поправила прилади, серветки під ними, ще раз пройшлася паперовими серветками по пузатих келихах. Відійшовши трохи убік із задоволенням оцінила результат своєї праці - красиво накритий стіл, посеред нашої просторої кухні-їдальні.

Я дуже любила наш з Володею дім. Він розташовувався всього у п'ятнадцяти хвилинах їзди на машині від столиці в мальовничому передмісті. Свіже повітря, озеро, ліс, розвинена інфраструктура навколо. Воістину райське місце.

Вийшовши з кухні, я попрямувала до вбиральні. Там змінила домашній костюм, у якому готувала їжу, на красиву шовкову сукню, а сабо на туфлі на підборах, розпустила зібране в пучок довге волосся. Воно розсипалося по плечах шовковистою золотаво-русявою пелериною. Від природи моє волосся було кучерявим, але Володя любив тільки пряме. Добре, що винайшли всілякі модні процедури, інакше довелося б мені днувати і ночувати з плойкою для волосся, щоби йому подобатися.

Підфарбувала об'ємною тушшю вії, а блиском губи. Оцінила своє відображення. Мені завтра виповнюється тридцять років. Тридцять! А дітей ще немає. У мами, наприклад, у такому віці була вже моя десятирічна сестра Аліна і п'ятирічна я. А у мене…

З пам'яті виплив той жахливий день півроку тому. Дев'ятий тиждень довгоочікуваної вагітності. Я витаю в хмарах від щастя, що скоро подарую коханому чоловікові дитинку. І почуваюся добре, навіть токсикозу майже немає. І лікар каже, що вагітність розвивається як треба. І сонце за вікном світить, роблячи жовте листя в саду золотим. І на вулиці тепло-тепло. Справжнісінька золота осінь. У такі дні нічого поганого не трапляється, правда? У такі дні чекаєш тільки хороше і воно відбувається.

Я стояла на кухні і готувала нам сніданок, як і завжди. Нічого особливого не було. Це точно. Я не робила нічого особливого. Але ось у якийсь момент живіт пронизав кинджальний біль, а потім...

А потім були жах, швидка допомога та лікарня. І вердикт лікарів – вагітність зберегти не вдалося, таке буває. Одна чи з восьми, чи з дев'яти закінчується... Відновитеся і через півроку спробуєте знову...

Я хитнула головою. Нема чого про це знову згадувати. Так, таке буває. На жаль так. Але нічого. Ми з Володею обидва здорові. Півроку якраз закінчується, а значить можна знову…

Почула, як у дверях повернувся ключ. Коханий завжди приїжджає додому о восьмій вечора. І на нього завжди чекає на столі приготована мною гаряча вечеря. Йому це подобається, а я рада його тішити.

Посміхнувшись своєму відображенню в дзеркалі, я вийшла з гардеробної, перетнула невеликий коридор і спустилася сходами до передпокою, де чоловік якраз уже зняв взуття та піджак.

- Привіт, любий, - вставши на носочки, адже Володя дуже високий, обійняла його широкі плечі.

На повні груди вдихнула рідний запах. Тонкий деревний аромат дорогих чоловічих парфумів, змішаний з особистим. Запаморочливе поєднання, яке викликало бажання вдихати його знову і знову.

Чомусь чоловік уперше за весь час не обійняв мене у відповідь. Просто стояв і мовчки чекав, поки я відійду. Від цього під ложечкою неприємно засмоктало.

- Вечеря готова, Олено? - запитав, коли я відсунулася від нього.

- Звичайно ..., - я з тривогою зазирнула в горіхово-карі очі чоловіка.

Ті були непроникні. Затрималися на моїх лише на мить, а потім він їх відвів і глянув убік.

- Тоді йди і чекай на мене, я зараз переодягнуся і прийду. Поговоримо.

Володя обійшов мене і став підніматися сходами, що ведуть нагору. Тривога всередині посилилася. Можливо, трапилося щось? Володя ж казав, що в нього складнощі по роботі. Які саме не уточнював, адже я ж нічого не тямлю у бізнесі загалом і в ресторанному бізнесі зокрема, а тому нема чого мені все це знати. Він іноді навіть усі вихідні проводив на роботі.

Бізнес для чоловіка – це все. Ну хоч би не було якихось там перевірок, або рейдерських захоплень, або ще чогось... Для Володі ж таким ударом буде, якщо він втратить свій ресторан...

Ну ні. Нічого такого. Нині не ті часи. І мій Володя - справжнісінька акула бізнесу. Ось завжди я собі щось вигадую і чимось себе накручую.

Я повернулася до їдальні. Помацала зовні тарілки, перевіряючи чи достатньо тепла паста. Достатньо! Свічки запалила запальничкою. Білі довгі, красиві. Дістала сицилійське з холодильника. Світло вимкнула. Сіла за стіл. Повільно вдихнула і видихнула, як навчав нас наш інструктор з йоги. Потім знову. Змусила себе зосередитись на диханні.

Йогу я ненавиділа, так. Але, як каже моя подруга Ніна, до тридцятника гнучкість уже не та, тож треба обов'язково. Та й там ціла філософія – це зараз у тренді. Модно. Тож доводилося терпіти.

Через пару хвилин я почула кроки чоловіка, що наближаються. Мазнувши по мені поглядом, він сів за стіл. Звично оглянув страву, скуштував.

- Трохи переварила пасту.

- Вибач.

- Та нічого.

Взявся їсти. Неквапливо, смакуючи, як завжди. Мені шматок не ліз у горло від хвилювання, від якого не допомагали ніякі дихальні практики, чорт би їх узяв.

- Олено, ти сама їстимеш? Не люблю, коли на мене витріщаються, коли я їм, ти ж знаєш.

- Звичайно…

Він став різкуватий останнім часом, так. Я довго думала, може щось не так роблю, питала його, але Володя відмахувався - все добре. Просто на роботі проблеми, він втомлюється і голова забита. Мені було тривожно, та я вірила йому. Адже за всі сім років, що ми разом коханий жодного разу не порушив цього слова. Жодного разу не збрехав. Просто такий період складний. Це буває.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍