Надія Борзакова - Я втомився від тебе, Надія Борзакова

Та ще й наша дитина. Я тяжко переживала, а він мене підтримував. Сам не показував свого болю, тримав усе у собі. І до психолога ходити відмовився. Мене відправив, а сам відмовився.

Можливо, справа в цьому?

Чи в тому, що він розчарований, що я не змогла народити? Ми ж раніше цілий рік планували. Досить довго, так, але не критично. У голові маминим голосом пролунало, що треба було народжувати раніше. Що я стара і тому…

Але я шикнула на себе. Я сама лікарка. Нехай мало працювала за фахом і це було давно, але знання залишилися. І я точно знаю, що нісенітниця це все. Нормально можна народжувати і в тридцять, і в тридцять п'ять і пізніше. А мама… Ну, вона людина іншого покоління і на медицині не розуміється. Хоче як краще просто, переживає за нас із сестрою, тому й різка буває.

Чоловік закінчив вечерю, промокнув губи серветкою і, як завжди, відкинув її на край столу. Мигцем я зазначила, що він вино не відкоркував і не налив...

- Загалом, Олено. Я як є скажу, гаразд? - спіймав мій погляд.

Я здригнулася від холоду, яким віяло від погляду його горіхово-карих очей.

- Я не буду довго тягнути, та й не треба воно, - він поклав лікті на стільницю, - Я покохав іншу жінку. У нас із нею все серйозно, тож я з тобою розлучаюся.

Моє обличчя і шию ніби окропом обкотило. Серце розігналося у грудях. А потім ніби в голову застрибнуло і почало пульсувати там до болю у скронях. Дихання перехопило.

- Володю…

- Тільки не влаштовуй драм. Адже дорослі люди. І це нічого не змінить. Я прийняв рішення. Грошей тобі на перший час дам, ти не хвилюйся, але на більше не розраховувай. За шлюбним контрактом...

- Це через дитину? - скрикнула я. - Через те, що я її втратила, так? Але, Володю, я ж не винна...

- Ні, не через дитину! Її ти хотіла, а не я. Втомився я від тебе, зрозуміло? Втомився. Набридло все. Ти стала нудна, сіра, нудотна... І, вибач, але роки своє беруть. Розлюбив я тебе. Давно вже розлюбив. Жив так, за інерцією.

- Я не вірю! - щоки обпікали доріжки, залишені сльозами. - Не вірю... Цього не може бути!

- Ну, я ж просив, без драм! - гаркнув він.

- Хто вона? Хто? Я її знаю? - закричала я.

- Ні… Не важливо. Яка різниця? - він схопився з-за столу. - Коротше, речі збери свої. Часу в тебе до ранку. А я поїхав. Істерики твої спостерігати не збираюсь.

- Володю! - я кинулася до нього, схопила за руку, але він її висмикнув. - Володю, будь ласка, давай поговоримо! Я тебе прошу…

- Нам більше нема про що говорити. Між нами все, — жорстоко кинув він і рушив геть.

І дверима вхідними грюкнув.

Здавалося, що цей звук був від удару молотка по останньому цвяху в кришці моєї труни.

Як же… Як же так? Це неможливо! Це якийсь страшний сон, жах. Прокидайся! Прокидайся, Олено! А в нас… У нас все добре було. Я й уявити не могла, що є інша. Що мій Володя - пристрасний, закоханий, який ревнував мене колись до божевілля може покохати іншу.

У нас же з ним таке кохання було. Буквально з першого погляду.

Шановні читачі, ласкаво прошу до своєї нової історії! Якщи вам сподобався початок, додавайте книгу в бібліотеку, щоб не загубити та поставте їй зірочку! Мені буде дуже приємно! Також історія буде викладена безкоштовно для вас!