Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

31.

    Я стою в аеропорту, оглядаючи все навкруги. Моя валіза важка від непотрібних речей, але серце, здається, легше, ніж коли-небудь. Я зібралася в Африку, щоб знайти Тараса. Зараз у мене в голові лише одна думка: чому я не зробила цього раніше? Чому дозволила собі повірити, що можу вийти заміж за Антона, брата Тараса, замість того, щоб боротися за своє кохання? Літак, що відправляється до Кенії, вже чекає на мене. Відчуваю, як мої ноги тремтять від хвилювання. Ще вчора я була впевнена, що повинна стати дружиною Антона. Він добрий, уважний, у нього хороша робота, і я була б задоволена, якби кохала його. Але чим більше я думала про весільну сукню, про обручки, про всі ці звичні речі, тим більше я відчувала, що це не моє. Я люблю Тараса. І що б не сталося, я повинна дати собі шанс на щастя. Коли літак підіймається в повітря, я дивлюся вниз на землю, що швидко віддаляється. Місто, де я провела більшу частину свого життя, зникає в хмарах. Я відчуваю, як серце тягнеться до Тараса, до його усмішки, до його мрій про те, як змінити світ. Він поїхав в Африку, щоб лікувати людей, і, можливо, саме там він зможе вилікувати моє серце. Африка. Це слово звучить так екзотично, так незвично. Я ніколи не була на континенті, де все здається далеким і дивним. Але я готова до всього. Я готова до пригод, до труднощів, до нових знайомств. Я готова стати частиною світу, в якому Тарас живе і працює. Я хочу бачити його, почути його голос, знову відчути тепло його рук. Літак приземляється в Найробі, відчуваю, як хвиля спеки накриває мене з головою. Я виходжу з аеропорту, і тут мене зустрічає шум, змішані запахи, багато різних людей. Все таке яскраве, таке живе. Мимоволі усміхаюся, хоча серце моє б’ється швидше. Я повинна знайти Тараса. Я повинна знайти його негайно. Зупиняю таксі, і водій, розмовляючи зі мною, намагається вияснити, куди я хочу їхати. Я ж намагаюся зрозуміти кожне слово, але більшість з них звучать для мене незрозуміло. Я лише знаю, що його лікарня знаходиться десь за межами міста, в маленькому селі, де він працює з місцевими жителями. Я питаю водія про це і він киває.

— Це далеко, — говорить він. — Але я довезу вас. По дорозі я спостерігаю за людьми, які живуть своїм звичайним життям. Діти грають на вулиці, жінки несуть на головах кошики з фруктами, чоловіки сидять за столиками в кафе, де п’ють чай. Дивлюся на все це і розумію, наскільки різними можуть бути наші світи. Але це навіть цікаво. Я тут, щоб знайти Тараса. Нарешті ми доїжджаємо до лікарні. Виходжу з таксі, і моє серце знову б’ється швидше. Будівля виглядає скромно, але в ній відчувається тепло і доброта. Я підходжу до дверей і, зібравшись з думками, заходжу всередину. — Привіт! Чим можу допомогти? — питає медсестра, яка сидить за столом.

— Я шукаю Тараса Нечаєва, — відповідаю, стараючись не видавати свого хвилювання. — Він тут працює. Медсестра усміхається.

— Тарас? Він у палаті. Зараз у нього є пацієнти, але я можу покликати його. Киваю, й медсестра йде. Я стою на місці, намагаючись заспокоїти своє дихання. Я готова до зустрічі, але уявити, як ми знову будемо разом, як я побачу його очі, не можу. Все це здається нереальним. Через кілька хвилин медсестра повертається, і за нею йде Тарас. Коли він входить до кімнати, я відчуваю, як зупиняється час. Він виглядає інакше — став більш серйозним та мужнім, але в його очах все ще є те ж тепло, яке я пам’ятаю. Він спочатку дивиться на мене широко розплющеними очима, ніби не вірить що це я. А не якась голограма. Але його усмішка, розквітає, наче весняна квітка. Він простягає до мене руки. Потім підходить ближче й міцно обіймає.

— Люся! — говорить він, його голос звучить так, як я пам’ятаю. — Ти тут!

   Я притискаюся до нього, наші погляди зустрічаються. Відчуваю, як моє серце наповнюється радістю, але водночас і тривогою. Я знаю, що між нами багато розв'язаних питань. — Я приїхала за тобою, — кажу, намагаючись знайти правильні слова. — Я не можу без тебе. Тарас дивиться на мене з неймовірним подивом.

— Але чому? Ти ж збиралася виходити заміж за Антона…

— Я знаю, — перебиваю, — але я не можу змусити себе бути з ним. Я люблю тебе, Тарас. І я повинна була це зрозуміти раніше. Тарас мовчить, але в його очах я бачу, як він бореться з емоціями. Я хочу простягнути руку, але боюся, що він може віддалитися.

— Це важко, Люся, — нарешті каже він. — Я не можу просто залишити все і повернутися. Тут люди потребують мене. Ти ж розумієш.

— Я знаю, — відповідаю, — але я готова бути тут з тобою. Я готова допомагати, якщо це потрібно й просто хочу бути з тобою. Тарас знову замислюється, в його погляді з’являється щось нове — надія? Можливо, це те, чого нам обом не вистачало. Трохи відсуваюся від Тараса, наші руки нарешті зустрічаються. Я відчуваю, як його тепло проникає в мене, як все інше зникає, залишаючи лише нас двох.

— Ти не уявляєш, як я скучив за тобою, — говорить він тихо, я відчуваю, як сльози підступають до очей. — Я не знав, чи зможу повернутися, якщо ти вирішиш залишитися з Антоном.

— Я не можу, — знову повторюю я, — я не можу. Ти — моє життя. Я тут заради тебе.

   Він усміхається, і ця усмішка розквітає, наче сонце, яке проникає в темряву. Я готова боротися. До кінця.

Я прокидаюся в маленькій кімнаті лікарні, де Тарас працює. Сонце вже піднялося, і його промені проникають крізь вікно, розсипаючи золотисті відблиски на стіні.  Підіймаюся з ліжка й дивлюся на Тараса, який спить на стільці поруч. Його обличчя спокійне, але я бачу сліди втоми на його чолі. Він багато працює, я не можу уявити, як важко йому бути тут, далеко від дому. Тихо виходжу з кімнати, намагаючись не потривожити його. В коридорі лікарні панує тиша, лише іноді чуються кроки медичного персоналу. Я вирішую дослідити це нове місце, яке тепер стало частиною мого життя. Коли я виходжу на вулицю, мене знову огортає спека. Всі звуки та аромати Африки знову наповнюють мої відчуття. Я йду по маленькій стежині, що веде до села, і вже через кілька хвилин виявляю себе серед місцевих жителів. Вони зайняті своїми справами: жінки несуть води з колодязя, діти грають на землі, а чоловіки обговорюють щось на лавці. Відчуваю, що тут все інше, ніж у моєму рідній країні. Але мене не лякає ця відмінність — навпаки, я відчуваю, що це місце може стати моїм другим домом. Підходжу до однієї жінки, яка готує їжу на відкритому вогні, і питаю, чи можу чимось їй допомогти. Вона усміхається і запрошує мене приєднатися. Ми починаємо спілкуватися.  Намагаюся дізнатися більше про їхнє життя, про проблеми, з якими вони стикаються. Вона розповідає мені про важливість медичної допомоги в їхньому селі, про те, як Тарас і його команда лікують людей, які страждають від хвороб, про які я навіть не чула раніше. Я слухаю з захопленням. Повертаючись до лікарні, я відчуваю, як у моєму серці з’являється нова мета. Я хочу допомагати, я хочу навчитися, як лікувати людей, як змінювати їхнє життя на краще. Я хочу бути корисною Тарасу, хоч він і не просить про це. Коли я знову заходжу до кімнати, Тарас уже прокинувся. Він трохи розпатланий, але при цьому дуже сексуальний.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍