Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Жіночий роман » Небажана для владного боса, Адалін Черно 📚 - Українською

Адалін Черно - Небажана для владного боса, Адалін Черно

181
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Небажана для владного боса" автора Адалін Черно. Жанр книги: Жіночий роман.
Книга «Небажана для владного боса, Адалін Черно» була написана автором - Адалін Черно. Читати онлайн безкоштовно в повній версії. Бібліотека популярних книг "Knigoed.club"
Поділитися книгою "Небажана для владного боса, Адалін Черно" в соціальних мережах: 
— Це я, Вадиме. Тая. Я… Ми з вами зустрілися два місяці тому в готелі. Після того, як ми провели разом ніч, я… завагітніла. У нас з вами буде дитина, — вже зовсім тихо додаю, мнучи в руках багатостраждальну сумочку.
Його брови підскакують в подиву. Вадим окидає мене швидким поглядом з голови до ніг. Невже справді не впізнав? Чи просто прикидається? Та за мить вираз обличчя стає жорстким, кам’яним, злим.
— Крихітко, я схожий на мецената? — з цинічною усмішкою карбує, чим повністю дезорієнтує мене. — Чи, може, на дурня? — гарчить. — Забирайся. І щоб я тебе більше не бачив.

***
Ми провели ніч разом, а потім він поїхав. Я думала, так склалися обставини, але з'ясувалося, що я йому просто не потрібна.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 ... 46
Перейти на сторінку:
Пролог

Тая

Стою під високою скляною будівлею в центрі незнайомого мені міста. А може, це й не центр. В моєму містечку центр — це площа двадцять на тридцять метрів і сквер неподалік. А тут будівлі туляться одна до одної, гарні, величні, яскраві, як із картинки.

Я вперше в Києві. Витратила останні гроші, поки дісталася сюди зі свого містечка. Спершу автобусом, потім електричкою, далі метро, де ледве зорієнтувалася в шаленому потоці людей. Всі кудись поспішають, заклопотані, зосереджені, байдужі. Ще кілька кілометрів довелося долати пішки, бо на маршрутку в мене грошей не залишилося.

Але я рішуче налаштована. Він мусить мені допомогти. Особливо після того, що між нами було, і які наслідки все це мало. Та й можливості в нього, як виявляється, значно більші, ніж я могла собі уявити. Він не просто при грошах, а казково заможний.

Мимовільним жестом накривши долонею поки ще плаский живіт, зітхаю. Гірко усміхаюся. Доля підкидає мені щоразу все важчі випробування, але, гадаю, нічого не відбувається просто так. На все є причини.

Ще раз важко зітхнувши, наважуюсь і рішуче крокую до входу в будівлю. Скляні двері привітно відчиняються, пропускаючи мене у просторий хол. Розгублено роззираюся, гадаючи, куди мені далі йти. Погляд чіпляється за дівчину за довгим столом, в неї й запитаю.

— Доброго дня. Чим можу вам допомогти? — запитує вона, варто мені наблизитися.

— Доброго дня. Підкажіть, будь ласка, де я можу знайти Яковенко Вадима Олеговича? — запитую сміливо, зрадівши, що не доведеться блукати будівлею в пошуках.

— А ви записані?

Від питання трохи гублюся, на мить застигаю з відкритим ротом, думаючи, що їй відповісти.

— Ні, але я з дуже важливого питання. Підкажіть, щоб мені не довелося шукати його самій.

Вираз її обличчя враз змінюється, з милого стає зверхнім, ще й посмішка чи то поблажлива, чи то знущальна прослизає. Після чого звучить холодним тоном:

— Вам не доведеться його шукати. Якщо ви не записані, вас ніхто не пропустить.

Дівчина тисне кнопку на комунікаторі, за мить з дверей за її спиною виходять двоє чоловіків міцної статури.

— Ви не розумієте, — поспішаю пояснити. Ще бракувало, щоб мене звідси охорона виволокла, — у мене до Вадима особисте питання, і це дуже важливо. Скажіть йому, що прийшла…

— Дівчино, — грубо перебиває мене вона, — це ви не розумієте. З особистих питань ви можете зателефонувати йому на його особистий номер. На території будівлі можуть знаходитися лише співробітники. Оскільки вам не призначено, прошу залишити приміщення.

— Але я не можу зателефонувати! — мало не з відчаєм видаю. — В мене… телефон украли.

— Вибачте, але нічим не можу допомогти, — звучить байдужим тоном.

Притискаю до себе пошарпану сумочку, в якій, крім документів, помади й кількох марних дрібничок, нічого немає. В мене ні копійки за душею. Куди я піду? Але з будівлі вийти доводиться, поки охорона й справді не вивела. Судячи з їхніх непроникних облич, вони зробили б це, не вагаючись.

Гаразд, рано втрачати надію. Почекаю під офісом. Не сидітиме ж він там вічно? Трохи далі бачу лавки, туди й прямую, чекаю. Огляд на вхід ідеальний, і йти кілька десятків метрів. Не пропущу, коли він з’явиться. Чекати, до мого розчарування, доводиться довго. Годинник на табло на будівлі показує вже восьму вечора. Співробітники почали виходити ще відразу після шостої, а його досі немає.

А що як тут є інший вихід?..

Боже, яка ж я дурна! Він же машиною їхати буде, а поруч я не бачу жодної, стоянка, мабуть, з іншого боку. Зриваюся з місця, обходжу будівлю, помічаю в’їзд до підземного паркінгу, охорону… І бачу, як саме цієї миті під піднятим шлагбаумом проїжджає Вадим у своєму авто.

Певне, рівень мого відчаю, а ще голоду та й інших банальних потреб — зашкалює, бо я буквально кидаюся на машину, щоб він не поїхав геть. Автівка різко гальмує, звісно, я не зовсім божевільна, він і швидкість набрати не встиг.

— Геть сказилася?! — гарчить, опустивши скло. — Ну, чого стоїш? В мене камера все записує, бабки збити не вийде. Я тебе не зачепив, а ти ще й сама на дорогу вискочила.

— Сама! Вибач, — радію, що вдалося зупинити його. Квапливо обходжу автівку, на ходу продовжуючи пояснювати. — Просто боялася, що ти поїдеш і ми не поговоримо. А це дуже терміново, — з кожним словом мій запал згасає, бо я не бачу ні впізнавання в його очах, ні жодної емоції на його обличчі. — Це я, Вадиме. Тая. Я… Ми з вами зустрілися два місяці тому в готелі. Після того, як ми провели разом ніч, я… завагітніла. У нас з вами буде дитина, — вже зовсім тихо додаю, мнучи в руках багатостраждальну сумочку.

Його брови підскакують в подиву. Вадим окидає мене швидким поглядом з голови до ніг. Невже справді не впізнав? Чи просто прикидається? Та за мить вираз обличчя стає жорстким, кам’яним, злим.

— Крихітко, я схожий на мецената? — з цинічною усмішкою карбує, чим повністю дезорієнтує мене. — Чи, може, на дурня? — гарчить. — Забирайся. І щоб я тебе більше не бачив.

Відсахуюсь, наче від удару. Це той самий Вадим, якого я шукала? Можливо, пам’ять зіграла зі мною злий жарт? Він не міг так зі мною вчинити. На очі навертаються сльози, в горлі застрягає грудка. Ні слова сказати, ні думки зібрати докупи.

А автомобіль тим часом безжально віддаляється разом із його бездушним пасажиром.

І що мені тепер робити? Мені ж нікуди йти…

***

Для нас зі співавтором це перша спроба писати разом, тому дуже просимо вас підтримати нас, як можете) Будемо раді зірочкам і коментарам, це значно допоможе нам у спільному написанні)

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно
1 2 ... 46
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Небажана для владного боса, Адалін Черно», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Небажана для владного боса, Адалін Черно"