Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

Люся молода дівчина яка живе в самоті та працює у квітковому магазині. Чи могла вона подумати що коли чоловік її мрії запропонує їй стати його фіктивною дівчиною все обернеться проти неї? Люся навіть уявити не могла що погодившись на цю пропозицію відкриє двері у світ справжнього кохання. Але кого обере її серце? Чоловіка мрії чи його старшого брата, який можливо не ідеал але дуже привабливий?

1.

 ЛЮДМИЛА.

    Я стою за прилавком, обережно складаючи букети з яскравих весняних квітів. Аромат півоній та тюльпанів заповнює повітря, але мені не до радощів. Тигран, мій бос, стоїть біля дверей, склавши руки на грудях. Його погляд пронизує мене, немов лезо ножа. — Люся! — кричить він, його голос лунає в маленькому магазинчику, як грім. 

— Чому знову не зробила замовлення на завтра? Це вже не вперше! Я відчуваю, як серце б’ється частіше, а обличчя палає. У Тиграна завжди є причина, щоб на мене накричати. Я підіймаю очі на нього, намагаючись зосередитися на його словах, але вони лише минають повз вуха. Його строгий вираз обличчя не залишає шансів на помилування. 

— Я… я думала, що встигну, — відповідаю, намагаючись зібратися. Мої руки трусяться, коли я поправляю в’язані стрічки на букеті. 

— Просто у нас багато замовлень… 

— Це твої проблеми! — перебиває він, його голос стає ще гучнішим. — Якщо не можеш впоратися, то може, варто задуматися про іншу роботу? Я відчуваю, як у грудях закипає обурення, але намагаюся не показувати цього. Я прийшла сюди, щоб працювати, а не отримувати уроки життєвої мудрості від Тиграна. Але щось у його голосі змушує мене замовкнути. Він повільно підходить ближче, і я відчуваю, як його присутність заповнює простір. Намагаюся не відводити погляд, але його очі — темні, як ніч, — не дають мені спокою. Тегеран немов шукає слабкість, яку можна використати. 

— Тобі потрібно навчитися організовувати свій час, — говорить він, вже тихіше, але з тією ж самою безкомпромісністю. Кидаю погляд на годинник. Час спливає, а я все ще намагаюся знайти слова, щоб пояснити свій промах. 

— Я постараюся краще, — кажу нарешті, намагаючись звучати впевнено, хоча в середині відчуваю, як мої сили покидають мене. Страх який навіює на мене Тигран паралізує й не дає навіть поворухнутися. 

— Й до речі замість того аби кожного дня витріщатися на того типа в кав'ярні навпроти краще б попрацювала над своїми посадовими обов'язками, — Тигран лише хмуриться і кидає мені недобрий погляд, перш ніж повернутися до свого робочого місця. 

Я знову зосереджуюсь на квітах, намагаючись сховати свої емоції під яскравими пелюстками. Але в душі все ще залишається гіркота і незрозуміла образа. Чому він завжди має таку владу над моїм настроєм? Чому я не можу просто ігнорувати його грубість? Але тут, серед квітів і запахів, я намагаюся знайти трохи спокою. Я вірю, що зможу впоратися. Можливо, одного дня Тигран зрозуміє, що за моєю усмішкою ховається більше, ніж просто працівниця в магазині. Але поки що мені потрібно просто дотерпіти до закриття і не піддаватися його нападам. Я взялася за останній букет, намагаючись зосередитися на кожній квітці. Рожеві півонії, жовті тюльпани, білі лілії — всі вони приносили мені радість, але наразі навіть їхня краса не могла заглушити відчуття тривоги, яке заполонило мене. Єдиною моєю розрадою у сірих робочих буднях є споглядання на молодого чоловіка, який кожного ранку п'є каву у кав'ярні навпроти. Він такий гарний. Високий широкоплечий брюнет з дивовижною посмішкою.

 Я давно спостерігаю за ним й  він мене полонив своєю красою та харизмою. Й заповнив моє життя сенсом. Якби я хотіла, щоб він став моїм чоловіком. Здається я закохалася. Коли я закінчую, за вікном починає темніти. Дивлюся на годинник: ще кілька хвилин, і ми закриємо магазин. Відчуваю полегшення, але водночас і страх. Як тільки ми закриємося, я знову залишуся наодинці з Тиграном. — Люся! — знову кричить він, і я знову відчуваю, як серце завмерло. — Чому ти не прибрала? В магазині безлад! Зітхаю, намагаючись зібрати всі сили, щоб не заплакати. Я завжди намагаюся бути відповідальною, але він завжди знаходив у чому мене звинуватити. Починаю прибирати, намагаючись не думати про те, як йому хочеться знищити мою впевненість у собі. Завершивши прибирання, підходжу до дверей, щоб закрити їх, і раптом почула голос Тиграна:

 — Я не можу зрозуміти, чому ти не можеш просто виконати свою роботу. Це ж не так складно! 

Зупиняюся, відчуваючи, як мене охоплює хвиля гніву. Обертаюся, готова відповісти, але побачила, що його обличчя стало трохи м'якшим. Можливо, це мені тільки ілюзія, але в цей момент мені здається, що в його погляді з’явилася якась інша емоція — тривога або навіть жаль. 

— Тигране, — почала я, але він перебив мене. 

— Ти знаєш, що у нас важка ситуація. Я просто намагаюся зробити так, щоб магазин залишився на плаву, — сказав він, і його голос став тихішим. 

— Я не хочу, щоб ти пішла від нас, але... 

Його слова трохи здивували мене. Я ніколи не думала, що він може переживати про мене. Просто стою там, намагаючись зрозуміти, що відбувається. Можливо, за його жорсткістю ховається не лише безжальність, а й страх втратити ще одну людину, яка могла б допомогти. 

— Я роблю все можливе, — відповіла я, намагаючись зберегти спокій. 

— Я просто... я просто хочу, щоб ви зрозуміли, наскільки важко працювати в таких умовах. Тигран замовк, і я можу бачити, як він обмірковує мої слова. Можливо, йому не вистачало розуміння того, що ми також люди й нам потрібна підтримка. 

—  Перепрошую, якщо був занадто жорстким, — нарешті сказав він. — Можливо, я дійсно можу бути трохи м’якшим. Просто… не підводь мене ще раз. 

Ці слова дозволяють мені відчути легкість. Киваю, намагаючись усміхнутися. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍