Лада Короп - Квіти для Люсі , Лада Короп

— Не знаю. Можливо одразу, а можливо пізніше, коли я ближче його пізнала, — відповідаю.

—  Клас. То поки я був у відрядженні мій брат підкочував до моєї дівчини. Ще й встиг їй запудрити мізки, — обурюється Антон.

—  Тобто це не має значення. Я не можу вийти заміж за тебе, коли моє серце належить йому, — кажу я, відчуваючи, як сльози навертаються на очі.

— Я не знаю, що сказати, — нарешті вимовляє Антон, його голос тихий і зламаний.

— Вибач, я не хотіла завдати болю, — кажу й хочу йти. Та раптом двері зали різко відчиняються і мені вже хочеться зітхнути з полегшенням, але зарано. До зали залітає молода жінка у діловому костюмі. Років тридцяти.

— Я проти цього шлюбу, — жінка підходить ближче й самовпевнено дивиться на оточуючих. — Ви хто така? — дивується реєстраторка.

— Його кохана жінка. — О, Господи, Кіро, навіщо ти прийшла? — Антон прикладає долоню до лоба.

— Ти не можеш одружитися з цією дівчиною. Я не можу цього допустити.

— Кіро, ти ж сама казала, що не можеш розлучитися з чоловіком. Чому ж я не можу стати щасливим?

— Я готова це зробити. Заради тебе, мій любий.

— Зачекайте, а як же я Кіро? — до зали входить ще один високий та повнявий чоловік.

— Влад? Як ти мене знайшов? — Ти не можеш покинути мене через цього вилупка, — кричить Влад на Кіру.

Вона щось відповідає, потім починає говорити з Антоном. Починається справжня сварка. Я повертаюсь і виходжу з РАГСу, а Оля слідує за мною. Я чую, як за моєю спиною починаються перешіптування, але це вже не має значення. Я вільна. Вільна шукати те, що дійсно варте моєї любові — навіть якщо Тарас зараз далеко. З кожним кроком я відчуваю, як моє серце набирає сили. Я не знаю, що чекає на мене далі, але я готова до цього. Я готова боротися за своє щастя.

— Люся, зачекай! — чую за спиною. Обертаюся й бачу бабусю Антона та Тараса. Вона уважно дивиться на мене й потім промовляє:

— Ти дійсно сказала правду? Про Тараса?

— Так.

— Просто він залишив мені листа й сказав передати його тобі якщо це матиме значення. Тому я подумала і взяла лист з собою. Ось тримай, — бабця простягає мені конверт на якому щось написано акуратним почерком Тараса.

— Дякую.

— До речі Тарас давно хотів поїхати до Африки на добровільних засадах. Може там ти його знайдеш, внучко? Жінка повертається до зали, а я міцно стискаю в руках конверт. Й вирішую знайти Тараса. Чого б мені це не вартувало.