Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Близько обіду ми повернулись додому від лікаря. З хорошими новинами. Він трохи здивувався раптовому переїзду, але дозволив, бо доручив моє здоровʼя сімейному лікарю Гордія. На щастя падіння не ускладнило процес загоєння рубців, відновлення має позитивну динаміку. Чого не скажеш про моє самопочуття, та схоже, що біль у подібному випадку норма. А як інакше після всього? Все це відходить на другий план коли я знаходжуся поряд з Гордієм. Значно сильніше болить серце за те, що ми навіть одним словом більше не можемо обмовитись про нас. Спілкування виключно на вимушені теми, і то у вкрай стислій формі. Раніше я закривалася від нього, а тепер це стало взаємним.

Вночі з донечкою мені допомагала її бабуся, зараз вони теж залишилися вдома. Як тільки ми зайшли у дім, Улянка зустріла мене голодним плачем, тож я одразу пішла виконувати свій обовʼязок годувальниці. Пішла, авжеж, із допомогою Гордія, котрий мене постійно підводить, підтримує і виносить сходами. Однак всі ці дотики сповнені відчутного напруження, здається, коли він торкається мене то віддаляється на величезну відстань.

У своїй кімнаті я знайшла на ліжку складеними мої особисті речі. Наталія Петрівна постаралася. У валізу вона вирішила не складати, щоб я особисто перевірила речі чи все на місці. Було дуже ніяково, та вибору не лишилося. Жінка складала речі, а я із вдячністю приймала її турботу. Потім вона зібрала речі Улянки. Після ситного обіду ми були готові до відʼїзду. Точніше всі, окрім мене. За останні місяці я дуже прикипіла до цього будинку. Його атмосфера, розміщення, кожна дрібниця подобається. Як же важко покидати це місце. Хай не до кінця, та я була тут щасливою і вільною. Знову недовго, як і все хороше у моєму житті.

-Ти в порядку?

Гордій підійшов зненацька, я аж здригнулася бо зосередилася на камінні внизу і морських хвилях. Доки всі завантажували речі до автомобіля я прийшла на улюблене місце, щоб подумки попрощатися. Він помітив мій смуток, тому фальшиво посміхатися я не стала. Давно хотіла дещо запитати, напевно, зараз слушна мить.

-Я б дуже хотіла сюди повернутися щоб похрестити Улянку у одному з місцевих храмів. Там дуже хороший священник.

Гордій приємно здивувався, навіть трохи усміхнувся. Який же він гарний коли на обличчі зʼявляється посмішка. Як колись, коли ми проводили у радості багато часу. Без слів я зрозуміла, що він згоден і це принесло полегшення.

-Коли ти одужаєш, то сама обиратимеш де бути, я не можу тебе до чогось примушувати. Ти погодилась за власним бажанням на переїзд. Я радий, що хочеш похрестити нашу донечку, і де це відбудеться не має вагомого значення.

-Дякую!

-Нам пора.

-Ходімо.

У автомобілі я вирішила їхати на задньому сидінні поряд з донечкою. Збоку сіла Наталія Петрівна, а чоловіки розмістилися спереду. Саме так ми і провели весь далекий шлях. Коли я вперше їхала цими дорогами самотня не могла навіть уявити, що зовсім скоро у мене народиться дитина, а поруч будуть її рідні. Життя неймовірно непередбачуване. Сподіваюся попереду нас чекає щось хороше, якщо це можливо. Тільки як збудувати стіни на розбитому вщент фундаменті?

Дорога тривала близько дванадцяти годин. Набагато швидше було б летіти літаком, але нам з донечкою поки політ протипоказаний. Та й автомобіль завжди можна зупинити у разі потреби, що вагомо вплинуло на вибір транспорту. Приїхали ми вже після опівночі у цілковитій темряві. Я встигла побачити лише старовинний маєток досить великих розмірів. Нам з Улянкою віддали гостьову кімнату на першому поверсі поряд із кімнатою Гордія. Щоб йому було зручніше приходити до нас. Та я ці нічні походи вирішила потроху завершувати. Донечку поклали спати біля мене на ліжко, а тому я зможу про неї дбати самостійно. На щастя вона тільки двічі прокидалася щоб поїсти, тож до ранку ми нікого не турбували.

Мене розбудили яскраві промені сонця, що пробивались крізь білі штори. Ніч була досить короткою щоб добре виспатися, а тому я ледве змусила себе прокинутися. Улянка тихенько сопіла поруч. Я поцілувала пухкеньку щічку доні і поволі підвелася з ліжка. Хотіла зайти у ванну кімнату, але вид за вікном змусив зупинитись. Виявляється сімʼя Гордія живе на високому пагорбі у старовинному маєтку, схили довкола вкриті великими оливковими садами і виноградниками. Краса, яку важко передати словами. Вдалині руді дахи будинків, салатові деревцята винограду і буйні сизі оливкові дерева. Все це обрамлене  ідеально скошеними полями. Гарно до мурашок по шкірі, спокійно і затишно.

-Як тобі у нас?

Я і не помітила, що до кімнати зайшла мама Гордія. Жінка стала поряд і теж почала із задоволенням оглядати вид за вікном.

-Цей маєток нам залишив дон Франческо. Він помер два роки тому від старості. Взагалі переїзд до Італії був дуже раптовим і необдуманим, та все ж виявився правильним. Гордій тобі розповідав?

-Ні.

-Тоді сідай за столик, а я принесу чай з булочками і трохи поговоримо доки наші чоловіки та й онучка ще сплять.

Я радісно кивнула і провела поглядом жінку. Пішла до ванної вмитися і розчесати волосся. Всередині все раділо від передчуття душевної розмови. Так цікаво дізнатися про Гордія більше, яким було його дитинство. У мене не було мами, зі мною ніхто не говорив ось так, а це ж виявляється дуже приємно. Хоч розмова ще і не почалася.

Через якийсь час прийшла Наталія Петрівна із купою смаколиків. За ніч я добряче зголодніла, а тому із задоволенням вхопила булочку.

-Дуже смачно!

-Це наша сусідка зробила, у неї найсмачніша випічка у всьому селі. З самого ранку черга вишиковується. Я побачила, що ви з Уляною спите тому пішла за смачним. Вона вночі не вередувала?

-Ні, гадаю, що зможу дбати про неї сама. Хоча б уночі.

-Бережи себе для донечки, і слухай поради лікарів. Мені зовсім не важко піклуватися про вас. Клич у будь-який час. Ваша поява була дуже раптовою для нас, але безмежно приємною. Коли ми втратили донечку, то слідом за нею пішла і надія на майбутнє. Так тривало довгі роки і лише зараз я відчула у серці маленький промінчик світла. Улянка. Дякую тобі Соню!