Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

-Дякую!

Сказала витираючи сльози. Гордій все ще стояв непорушно із незрозумілим для мене виразом обличчя. Так хочеться запитати у нього про все, що відчуває, думає, бажає. Та я не можу цього собі дозволити, бо боюся відповідей. Та й чи маю право питати після всього? Встати і піти, єдиний вихід. Саме так я і вчинила, та у дверях мене зупинив голос Гордія.

-До телефона Дмитра привʼязаний банківський рахунок котрий він залишив тобі. Пароль  знайдеш у нотатках.

Поволі крокуючи по коридору я думала над тим, чому Гордій тільки зараз усе це розповів? Чому прийшов до мене у останню мить? Міг же сказати про Дімку, віддати телефон, розповісти про небезпеку і піти. Якщо зберігав усе так довго то колись все ж хотів зустрітися. Чи знав він про вагітність? Чи приїжджав колись зконтролювати моє місцезнаходження на власні очі? Стільки місяців я жила у омані власних переконань. Ховалася від Гордія навіть не припускаючи думки, що він весь час знає де я. Боялася його, хоч треба було геть інших людей. Яка ж я наївна. Яка ж я нещасна.