Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Гордій повернувся через декілька хвилин. Із ноутбуком у руках. Я аж заклякла від здивування. Цей ноутбук я надто добре запам’ятала. Але як він опинився у нього? Це ж неможливо, адже він потрапив у руки Мельника. Чи цього чомусь не сталося? Десятки запитань і жодної здогадки. Гордій сів біля мене і, не відриваючи погляд від гаджета почав розповідати.

-Того ранку я прокинувся і не знайшов тебе поряд. Згодом прочитав лист, побіг до бібліотеки...

Він зупинився, а в мене серце закалатало мов скажене.  Скільки разів я бачила коханого у той день, у снах, думках, а зараз наяву. Якщо він через стільки часу не може опанувати себе, то я уявляла лише крихту з того болю якого завдала.  

-Зрозумівши все, на автоматі поїхав на роботу, бо ж не знав як жити далі. Через деякий час під дверима мого кабінету з’явився поранений чоловік із цим ноутбуком у руках. Він розповів про свою сестру, про те, як зробив з неї маріонетку щоб обманювати... Мені дуже шкода, та швидка не встигла Соню.

 Від розуміння я мало не втратила свідомість. Що він зараз сказав? Поранений… швидка… мені шкода. Хай надія змушувала закривати очі на страшні факти, розум вже встиг дати правдиву відповідь. Та я мала це почути від Гордія. Захлинаючись німими сльозами ледве промовила:

-Що з Дімкою сталося?

-Ви були потрібні Мельнику лише до тієї миті, поки не виконали справу. Твій брат випадково почув про це і вирішив повернути мені компромат, та його наздоганяли люди Менька і поранили. Дмитро встиг приїхати до мене, однак поранення виявилось надто складним. Він віддав не лише мої докази, а ще і всі деталі наркотрафіку. Та найголовніше, перед самою смертю, доручив твоє життя під мою опіку.

Гордій простягнув мені телефон… Дімки. Не так давно я його подарувала братові на день народження з ексклюзивним чохлом, тому впізнала миттєво.   На екрані відображалась мапа із моїм точним місцезнаходженням. Щоб не закричати від болю, я заплющила очі і сильно примружилася. Мій Дімка, він помер. Хіба таке могло статися? От чому він не зʼявлявся у моєму житті останні місяці. Обіцяв приїхати, а я жорстоко відштовхнула. Хіба могла подумати, що через кілька годин його не стане. Хіба так ми мали попрощатися? Якби він мене хоч раз послухався, ми б були зараз поруч. А тепер, брат помер, а я вже давно ні жива, ні мертва. Хай ми ніколи не були нормальною сімʼєю, не мали люблячих стосунків та ми рідні люди. Були. Десь у глибині душі я готувалася до передчасної смерті брата, бо він довгими роками труїв свій організм забороненими речовинами, але я не врахувала, що він оточив нас отруйними людьми і саме вони захотіли відібрати наші життя. У Дімки забрали, а мене врятував Гордій. Якби він тоді не зʼявився вчасно… Як же це боляче і страшно помирати. Дімка пережив величезні муки від фізичного болю і душевного. А я в цю мить просто втекла.

Раптом почувся плач Улянки і я одразу прийшла до себе. Наче рубильник перемкнуло. Витерла сльози стурбовано очікуючи на донечку. Гордій теж насторожено схопився і прочинив двері. До кімнати зайшла його мама із нашою донечкою.

-Зголодніла наша дівчинка, он які крики підняла.

Жінка простягнула мені дитину, і я одразу взялася її заспокоювати. Поцілувала пухкенькі ручки, щічки, а вона одразу усміхнулася. А ще почала шукати маленькими губками своє молочко.

-Ти моє серденько, зараз мама тебе нагодує.

-Ми будемо за дверима. – Сказав Гордій і вони з матірʼю вийшли з кімнати.

Трохи вгамувавши голод Улянка почала дрімати, та це не заважало їй продовжувати свою справу. Крихітне, невинне створіннячко. І досі не можу повірити, що вона моя дитина, а я тепер мама. Заради неї хочеться вчиняти неможливе. Як же шкода, що дядько так жодного разу її не побачить. Ох Дімко, ох. Невже тебе вже так довго нема? І як змиритися з такою правдою?

Коли донечка міцно заснула, я обережно поклала її поряд на ліжко. Навіть це невелике навантаження викликає біль, та я до нього, здається, звикла. Поволі підвелася, підправила одяг на собі, щоб незграбними кроками піти на пошуки Гордія. Ми недоговорили, тому одне надважливе питання не дає мені спокою. Коли вийшла на коридор, побачила Наталію Петрівну, вона заходила у дитячу. Я пішла за нею, щоб запитати про Гордія, та майже одразу почула його голос з тієї ж дитячої. Доки туди шкандибала, мимоволі почула розмову.

-Мамо, ти ж обіцяла не втручатися.

-Синку, ти дарма мене критикуєш, я ж геть про інше. Нам телефонували сусіди, до них неочікувано гостей приїхало цілий дім, тому вони більше не зможуть дивитися за нашим. Завтра треба повертатися, та ми обіцяли вам допомогти. Може ти б поговорив з Сонею і ми поїдемо разом. Хай лише на деякий час. Та ти знаєш, що ми б хотіли назавжди.

-Я теж цього хотів би мамо, але…

-Я не проти.

На мене одразу здивовано поглянули. Я була не менш розгублена, адже прийняла рішення у лічені секунди. У людей є своє життя, вони не можуть від нього відриватися, а мені всюди важко. Хоч чимось зможу їх підтримати після всього добра.

-Я не хотіла підслуховувати, та доки дійшла до вас усе почула.

-Може поїдемо вранці до лікаря? Він огляне тебе, а тоді побачимо.

Гордій виявився наполегливим, тож я тихенько кивнула погоджуючись. Після падіння мені трохи гірше, тому воно на краще.

-Ви поговоріть, а я піду до онучки. Дякую Соню!

-Дякую за запрошення!

Жінка усміхнулася і поспішила піти. Вона бачить, що між нами щось відбувається, тому старається не заважати. Добра жінка, одразу видно. Довго стояти виявилося важко, тому я пройшла до стільця біля ліжечка. Опустилася. Гордій весь час був на відстані, ним аж трусило від напруження. Вочевидь хотів допомогти мені, але, чомусь, не дозволив собі цього. Хай так, бо кожен його дотик для мене нове випробування. Та поглядами ми все ж торкнулися.

-Як його поховали?

-Я зробив усе як має бути, за усіма законами і почестями.

Після почутого у мене хлинули сльози з очей, їх я спробувала заховати опустивши голову. Відповідь Гордія наче болючий ляпас, він вкотре зробив добро, хоч мав повне право залишатись осторонь. Знову відчуття провини, котре на мить трохи згасає, щоб потім проявитися наповну. Як же ми так помилилися Дімко? Я завжди йому казала, що нас навіть нікому буде ховати бо ми живі примари. А тепер лишилася тільки я, з похованим серцем у тягучому і чорному відчутті невиправної вини. А могло ж все бути геть інакше, може б і брат зараз був поряд.