Мирослава Білич - Улеслива омана, Мирослава Білич

Жінка мені щиро усміхнулася, я теж у відповідь. Пощастило моїй дівчинці із бабусею, та й з батьком теж. Сподіваюся і мені стане сил та розуму, щоб бути хорошою мамою. Я відпустила руку Гордія, взялася за перило і почала поволі підійматися. Через те, що навантаження всього тіла йшло на кожну ногу окремо, свіжі рубці дали про себе знати пекучим болем. Мимоволі я застогнала, хоч і не хотіла цього. Майже одразу відчула сильні руки Гордія у себе на талії. Він підхопив мене на руки, щоб понести нагору. У фізичному плані стало набагато легше, а от у психологічному... Вперше ми перебували так близько, моє обличчя було у кілька сантиметрів від його. Я відчувала тепле дихання, його запах і неймовірну енергетику. Як же я скучила за цим усім. Наче від удару струмом різко відвернулася і опустила погляд. Неможна. Більше я не  маю жодного права на цього чоловіка.

Гордій зайшов у спальню і поклав мене на ліжко. Повисла пауза. Він відійшов до дверей, однак не спішив виходити з кімнати.

-Я поселюся у кімнаті Улянки, тобі приноситиму її для годування. Потрібно виконувати вказівки лікаря, хоча б місяць ти не братимеш її на руки. Тільки у ліжку для годування. Батьки зайняли гостьову кімнату. Ми будемо поряд, якщо щось гукай. Відпочивай.

-Дякую тобі за все. За дім, батьків і підтримку.

Він посміхнувся мені, постояв ще трохи і вийшов. Я ще деякий час обдумувала ситуацію споглядаючи захід сонця у морські простори. Гарно, спокійно і приємно. У нас зараз могло б бути так само прекрасно, якби не мої невиправні помилки. Важко видихнувши я насилу підвелася і пройшла до ванної кімнати. Сьогодні доведеться вперше митися самостійно. Це чудово, бо я більше не соромитимусь посторонніх, та водночас -жахливо, бо сил дуже бракує. Просити допомоги вже нема у кого, надто делікатна справа. Мені і так постійно ніяково, коли Гордій поряд. Із болем, зусиллями і запамороченням у голові я таки помилася. Навіть одягнула нічну сорочку. Хотіла хоч трохи привести стомлене обличчя до ладу, нахилилася до полички у якій тримала доглядову косметику. А коли підвелася у очах різко стемніло. Не знайшовши точки опори, я впала на холодну плитку. Від струсу тілом рубці шалено заболіли, настільки, що я скрикнула. Навіть провиділа, хай і з пеленою нечіткості. Перелякано торкнулася швів, на щастя крові не було. Тільки б не повертатися до лікарні. Хай би мене ніхто лише не почув.

-Соню! От лихо! Як ти? Що сталося?

Із блискавичною швидкістю відкрилися двері і Гордій підхопив мене на руки, швидко поніс у спальню і поставив на ліжко. Без дозволу почав оглядати рубці, тож я вимушено знайшла сили пручатися. Вхопила його за руки, і подивилася із докором.

-Не торкайся! Не підходь так близько, благаю. Я не можу, не можу.

Натягнула на себе ковдру і закрила обличчя руками. Розплакалася. Від безпорадності, немічності, постійного болю і близькості коханого, котрий для мене під забороною. Чому ж так важко? Як мені витримати?

-Ти відвертаєшся бо я тобі огидний?

Слова Гордія змусили затихнути. Я подивилась на нього і побачила у очах розпач. Він зараз серйозно? Не знаю де взяла сміливість, та сказала все що думала.

 -Я не можу приймати твою підтримку після того як зрадила тебе. Викрала ноутбук і зруйнувала тобі життя. Зрадила кохання, котре ти мені подарував. Ще й дитину відібрала. Я ненавиджу себе. Щоразу, коли ти поряд, згораю від сорому і відчуття провини. Я огидна, тільки я...

Мене зупинили сильні груди Гордія. Він різко обійняв і притулив моє обличчя до себе. Рукою гладив по голові, від чого я тихо заплакала. Опиратися вже не було сил. 

-Ти нічого не знаєш. Чуєш? Не знаєш правди.

Гордій взяв мене за плечі, відійняв від себе, поглядом змусив вдивлятись у його очі. Його поведінка змусила затихнути і зосередитись. Чого я не знаю? Я… Це ж правда, я нічого не знаю, що відбулося після моєї втечі. Тільки зараз про це подумала. По спині, чомусь, пробігся крижаний холод.

-Я розповім тобі все, якщо скажеш правду про самопочуття. Що сталося у ванній?

-Через слабкість я впала на підлогу. Та все добре, шви на місці. І вже майже не болить.

На автоматі відповіла, готуючись почути щось дійсно важливе. Гордій кивнув мені. Потім підклав під спину кілька подушок, опустив мене на них. Накрив ковдрою. Підвівся, важко видихнув і поглянув із жалем.

-Я принесу дещо, зачекай.