Джулія Квін - Герцог і я, Джулія Квін

чи випадково збіг, що повернувся він тільки після того, як старий герцог Гастінгс відійшов у інший світ?» — Дафна знову припинила читання і сказала несхвально:

— Вона таки досить груба і безпардонна у своїх припущеннях, ця леді Віслдаун. Ти маєш рацію, мамо. — І після паузи промовила:

— Здається, у нашого Ентоні був у друзях якийсь Клайвдон? Я не помиляюсь?

— Так, так, він тепер і став Гастінгсом. Ентоні навчався з ним в Ітон і потім в Оксфорді. Вони, на мою думку, товаришували один час. — Вайолет наморщила чоло, згадуючи. — Наскільки я знаю, цей хлопець вирізнявся поганим характером. Великий задира і шалопай. І завжди не в ладах зі своїм батьком. Але казали, що з великими здібностями. Особливо в цьому… як її… в математиці. Чого не можу сказати про своїх дітей, — додала вона з тонкою усмішкою, яка каже про наявність у неї почуття гумору, про що дочка чудово знала.

— Ну, ну, мамо, — втішила її Дафна. — Не хвилюйся так сильно. Якби дівчат приймали до Оксфорда, я теж була б там не з останніх. Щоправда, не з математики.

Вайолет пирхнула:

— Як же! Пригадую, мені доводилося перевіряти твої зошити, коли гувернантка хворіла. Суцільний жах!

— Але як я знала історію! — Дафна вкотре зазирнула в газету. — Позитивно, мене зацікавив цей худий, як тут написано, і важкий характер, як стверджуєш ти, суб'єкт. У всякому разі, щось нове на нашому нудному небосхилі.

Вайолет кинула на неї насторожений погляд.

— Він зовсім не підходить для молодої леді твого віку!

— Дивно, як ти вільно граєш моїм віком, мамо. З одного боку, на твоє твердження, я настільки молода, що не повинна водитися з друзями та однолітками Ентоні, а з іншого — проливаєш сльози з приводу того, що я вже вийшла з віку, коли видають заміж.

— Дафна Бріджертон, мені не…

— … подобається твій тон, — підказала Дафна. — Але ти все одно любиш мене. Мабуть, мамо?

Мати засміялася і обійняла Дафну за плечі.

— Ти заслуговуєш на любов, моя люба. Дафна потерлася своєю щокою об материнську.

— Це прокляття всіх матерів, я знаю. Вони повинні любити тих, кого породили, хоч би якими були.

Вайолет зітхнула:

— То теж буває. Але мене доля пожаліла. Сподіваюся, якось у тебе теж з'являться діти і ти…

— Теж їх любитимеш, як я вас, — домовила за неї Дафна і поклала голову їй на плече.

Її мати, можливо, була надмірно прискіплива, а батько завжди більше цікавився собаками та полюванням, ніж домашніми та громадськими справами, але батьки були щасливі у шлюбі, любили один одного, дітей, і в будинку панували веселість та доброта.

— Я зроблю все, щоб наслідувати твій приклад, мамо, — прошепотіла Дафна.

— Як приємно це чути. — Очі Вайолет заблищали від сліз. — Інших слів мені від тебе не треба.

Дафна накрутила пасмо каштанового волосся на палець і помовчала, чекаючи, щоб на зміну сентиментальному настрою знову прийшло жартівливе.

— Так, я піду по твоїх стопах, — сказала вона незабаром, — і не зупинюся доти, доки у мене не буде рівно вісім дітей.

* * *

А в цей самий час Саймон Артур Генрі Фіцренольф Бассет, новий герцог Гастінгс, про якого щойно згадали матір і дочка Бріджертон, сидів у найстарішому лондонському консервативному клубі «Уайте». Його співрозмовником був не хто інший, як Ентоні, найстарший із братів Дафни. Молоді люди були дуже схожі один на одного — обидва худорляві, високі, атлетичного складання, з густим темним волоссям. Тільки в Ентоні очі шоколадного відтінку, як у його сестри, а очі Саймона вражали холодним блакитом, що надавало погляду сувору пронизливість.

Саме це завоювало йому репутацію людини, з якою не можна не зважати. Від його пильного погляду іншим чоловікам ставало не по собі, а жінки… ті просто тремтіли.

Але до Ентоні це не стосувалося: молоді люди досить довго знали один одного, і його анітрохи не бентежили очі одного.

— Не забувай, що я бачив тебе в різних ситуаціях, — бувало, говорив він зі сміхом Саймону, — навіть із головою, опущеною в нічний горщик.

На що Саймон зазвичай відповів:

— Так, якщо мені не зраджує пам'ять, саме ти тримав мене над цією запашною судиною.

— А чим ти відповів на моє благодіяння? — продовжував гру Ентоні. — Підклав у ліжко дюжину вугрів.

Саймон, як і раніше, вважав Ентоні найближчим другом і насамперед зустрівся з ним після свого повернення до Англії з-за кордону.

— Дуже радий, що ти повернувся, Клайвдон! — знову повторив Ентоні, сидячи за столом в одній із кімнат клубу. — Ох, ти, мабуть, хочеш, щоб я тепер називав тебе Гастінгсом?

— Ні! — з незрозумілою для Ентоні гарячкістю відповів той. — Нехай Гастінгсом назавжди залишиться мій батько. — Він помовчав і додав:

— Я прийму титул, якщо потрібно, але не носитиму це ім'я.

— Якщо потрібно? — здивовано повторив Ентоні. — Та хто не мріє про те, щоб стати герцогом? Дивно таке чути, якщо ти говориш серйозно.

Саймон нервово провів рукою по темному волоссю і не відразу заговорив. Так, він знав, що повинен — такі давні традиції — зберегти родове ім'я, родові володіння і цим підтвердити і зміцнити місце сім'ї в історії Англії, але ким він був донедавна? Син, відкинутий батьком чи не з народження, та й у юні роки не задовольняв того своїми поглядами та поведінкою. Батько абияк мирився з його існуванням, але не любив і, як і раніше, не бажав бачити.

Їхні стосунки цілком відповідали виразу «зайшла коса на камінь».

— Все це бісове ярмо не для мене, — промимрив він нарешті.

— Доведеться до нього звикнути, — потішив його Ентоні. - І до нового імені теж.

Саймон зітхнув. Він розумів, що друг має рацію, що його власні слова про небажання приймати титул, про тяжкість «ярма» можуть бути сприйняті іншими, як кокетливе кривляння.

— Гаразд, — продовжував Ентоні, - не будемо більше про це. Добре, що ти знову тут і прибув, треба сказати, вчасно, щоб бути поруч зі мною в період мого важкого і нудного клопоту.