Лев Толстой - Війна і мир

“Війна і мир” – роман-епопея Льва Миколайовича Толстого, що описує російське суспільство в епоху війн проти Наполеона в 1805-1812 роках. Епілог роману доводить розповідь до 1820 року.

ТОМ ПЕРШИЙ

ЧАСТИНА ПЕРША

Ah bien, mon prince. Gênes et Lucques ne sont plus ue des apanages, des маєтки, de la famille Buo-aparte. Non, Je vous préviens, que si vous ne me ites pas, que nous avons la guerre, si vous vous ermettez encore de pallier toutes les infamies, toutes les atrocités de cet Antichrist (ma parole, j'y crois)—je ne vous connais plus, vous n'êtes plus mon ami, vous n'êtes plus мій вірний раб, comme vous dites1. Ну, здрастуйте,

1 —— Ну, князю, Генуя і Лукка — маєтки фамілії Бона парте. Ні, я вас попереджаю, якщо ви мені не скажете, шо в иас війна, я кию ви ще дозволите собі захишатв всю гидоту, всі страхіття цього антихриста (справді, я вірю, що вій антихрист),— я вас більше не знаю, ви вже ае друг мені, ви вже не мій вірний раб, як ва кажете.

здрастуйте. Je vois que je vous fais peur1, сідайте і розказуйте.

Так говорила в липні 1805 року відома Анна Павлівна Шерер, фрейліна і близька до імператриці Марії Федорівни особа, зустрічаючи важного й чиновного князя Василя, який першим приїхав на її вечір. Анна Павлівна кашляла кілька днів у неї був грип, як вона казала (грип — було тоді нове слово, вживане лише зрідка). В записочках, розісланих вранці з парадним лакеєм, було написано однаково в усіх:

"Si vous n'avez rien de mieux à faire, M. le comte (або mon prince), et si la perspective de passer la soirée chez une pauvre malade ne vous effraye pas trop, je serai charmée de vous voir chez moi entre 7 et 10 heures. Annette Scherer"2.

—Dieu, quelle virulente sortie!3—відповів, увійшовши і нітрохи не збентежившись від такої зустрічі, князь у придворному гаптованому мундирі, в панчохах, черевиках і в зірках, із світлим виразом плоского обличчя.

Він говорив тією вишуканою французькою мовою, якою не тільки говорили, але й думали наші діди, і з тими тихими, поблажливими інтонаціями, які властиві значній людині, що зі-старіл'ась у вищому світі та при дворі. Він підійшов до Анни Павлівни, поцілував її в руку, підставивши їй свою напахчену осяйну лисину, і спокійно вмостився на дивані.

— Avant tout dites moi, comment vous allez, chère amie?4 Заспокойте мене,— сказав він, не змінюючи голосу і тоном, у якому з-за пристойності та співчуття просвічувала байдужість і навіть іронія.

— Як можна бути здоровою... коли морально страждаєш? Хіба можна, маючи почуття, бути спокійною в наш час? — сказала Анна Павлівна.— Ви цілий вечір у мене, сподіваюся?

— А свято в англійського посланника? Сьогодні середа. Мені треба показатися там,— сказав князь.— Дочка заїде за мною і повезе мене.

— Я думала, що нинішнє свято відмінено. Je vous avoue que toutes ces fêtes et tous ces feux d'artifice commencent à devenir insipides5.

— Якби знали, що ви цього хочете, свято б відмінили,— сказав князь за звичкою, як накручений годинник, говорячи речі, яким він і не хотів, щоб вірили.

1 Я бачу, що я вас лякаю,

2 "Якщо у вас, графе (або князю), нема на оці нічого кращого і якщо перспектива вечора у бідолашної хворої не надто вас лякає, то я буду дуже рада бачити вас сьогодні в себе між сьомою і десятою годинами. Анна Шерер".

3 — Господи, який гарячий напад!

—4 Передусім скажіть, як ваше здоров'я, любий друже? 6 Признаюсь, усі ці свята і фейерверки стають нестерпними.

— Ne me tourmentez pas. Eh bien, qu'a-t-on décidé par rapport à la dépêche de Novosllzoff? Vous savez tout1.

— Як вам сказати?—сказав князь холодним, скучливим тоном. — Qu'a-rt-on décidé? On a décidé que Buonaparte a brûlé ses vaisseaux, et ]e crois que nous sommes en train de brûler les nôtres2.

Князь Василь говорив завжди ліниво, як актор говорить роль старої п'єси. Анна Павлівна Шерер, навпаки, незважаючи на свої сорок років, була сповнена піднесення та поривань.

Бути ентузіасткою стало її громадським становищем, і іноді, коли їй навіть того не хотілося, вона, щоб справдити сподівання людей, які знали її, ставала ентузіасткою. Стримана усмішка, граючи повсякчас на обличчі в Анни Павлівни, хоч і не пасувала до її віджилих рис, виявляла, як у розбещених дітей, постійну свідомість своєї мрлої вади, якої вона не хоче, не може і не вважає за потрібне виправити.

У середині розмови про політичні дії Анна Павлівна розга-рячилась.

— Ой, не кажіть мені про Австрію! Я нічого не розумію, можливо, але Австрія ніколи не хотіла й не хоче війни. Вона зраджує нас. Росія сама повинна бути рятівницею Європи. Наш благодійник знає своє високе покликання і буде вірний йому. Ось одно, у що я вірю. Нашого доброго і чудового государя чекає найвеличніша роль у світі, і він такий доброчесний і хороший, що бог не покине його, і він справдить своє покликання задушити гідру революції, яка тепер ще страхітливіша в особі цього вбивця й лиходія. Ми самі повинні спокутувати кров праведника. На кого нам сподіватися, я вас питаю?.. Англія із своїм комерційним духом не зрозуміє і не може зрозуміти всієї високості душі імператора Олександра. Вона відмовилась вийти з Мальти. Вона хоче бачити, шукає прихованої думки наших дій. Що вони сказали Новосильцову?.. Нічого. Вони не зрозуміли, вони не можуть зрозуміти самозречення нашого імператора, який нічого не хоче для себе і все хоче для блага світу. І що вони обіцяли? Нічого. А що обіцяли, й того не буде! Пруссія вже оголосила, що Бонапарте непереможний і що вся Європа нічого не може проти нього... 1 я не вірю жодному слову ні Гарденберга, ні Гаугвіца. Cette fameuse neutralité prussienne, ce n'est qu'un piège3. Я вірю t лише в бога і в високу долю нашого милого імператора. Він