Володимир Кривенко - Одіссея практиканта

Зустрічаючись з друзями, згадуючи минуле, як правило, питаємо і друзів і себе: – А чи справді то було? – А чи справді ті події траплялись саме з нами? – Наче зовсім нещодавно… а й справді, коли ж то було? – Та вже років 30… 40… 50… минуло… – Та бути ж такого не може! Це ж було, наче, вчора! – Ну, не вчора, навіть не позавчора, але ж було! І було саме з нами… Найяскравіше згадується те, що, на той час, трапилось вперше, тоді, коли ще не притупилось гостре відчуття новизни. Це невеличке оповідання-спогад про те як починалась моя довга дорога в якості налагоджувальника, що пролягла Україною, тодішнім Союзом, закордоном… Спогади… спогади… Наші спогади найбільш дошкуляють, на жаль, нашим найближчим, бо вони, бідні, вже чули-перечули ці історії десятки, а може й сотні раз… Так моя теща нещадно обривала спогади мого тестя про війну, полон, концтабір, бо нецікаво було їй ще і ще раз те слухати. Так само і мене і всіх нас обривають наші, стомлені нашими спогадами, найближчі… – «Кому потрібні твої спогади?»… Колись спитав я, я свого, на жаль, вже покійного, друга дитинства: – Порадь, друже, як реагувати на це образливо-болюче питання, що відповісти? – А так і скажи, – відповів він. – Так і скажи, – «Це потрібно мені!» – Чи не буде це виявом егоїзму з мого боку? – «Я хочу… мені потрібно… Терпіть мене»… – Ну, по-перше, – це яскравий вияв егоїзму, не так з твого, як з їх боку, а по-друге – не ставай на горло своїй пісні. Можливо комусь буде не лише цікаво, але й корисно пройти з тобою пліч-о-пліч, бодай кілька метрів, мирними «шляхами твоєї бойової слави» – не лишай їх такої можливості! Отже, шановні мої читачі, запрошую вас в ті, вже далекі шестидесяті… в мою юність.

Господи! Оце щастя, в яке навіть важко повірити! Я в повітрі!!! Я лечу на АН 24 в незнайомий мені Миколаїв у перше в моєму житті відрядження для проходження літньої практики. За те, що мене, студента, кадрові налагоджувальники будуть вчити уму-розуму, мені не тільки будуть платити зарплату, за коштом фірми возити на літаках, та іншому (крім таксі) транспорті, але й годувати за 2.60 в день!..

За якийсь час це стало нормою, а потім вже й не вистачало, і навіть дратувала скупість наших, невідомо ким і коли створених норм, щозахищали наші молоді організми від тотального переїдання… Але тоді мені було дуже ніяково одержати стільки грошей тільки за те, щоб мене чомусь навчили… Мені платили, аби я тільки вчився… Було, колись, й таке…

Я прикипів до ілюмінатора до, болі в очах, вдивляючись в вечірній краєвид, що пропливав під крилом літака.

– Ну що, студент, підморгуючи Едіку, сказав, повертаючись до мене, Віктор:

– Що треба робити після того, як колеса цього геніального витвору людської думки торкнуться землі?

– Ну… спитати в когось з місцевих як дістатися до того містечка, і де той винзавод, де ми маємо працювати, трохи невпевнено, відчуваючи якийсь підвох, промовив я.

– Ти що, алкоголік? Ладен з літака вистрибнути, аби швидше до винного заводу добігти? Але ж він не в Миколаєві, потерпи до Веселинова… і далі зі співчуттям:

– Що, дуже сушить після вчорашнього?

– Якого «вчорашнього»? Ви що, хлопці, я взагалі майже не п’ю.

– Ха! Розсмішив! Корова, і та п’є. А щоб студент…Едік! Ти ще не забув наші студентські роки?

– О-о-о! То були часи! Едік замріяно примружив очі, згадуючи щось дуже-дуже приємне, а потім, скоса глянувши в мій бік, щоб у мене не виникло сумнівів, удавано спрагло ковтнув, облизавши тонкі губи.

Прилетіли ми до Миколаєва пізно ввечері. Дорогою з аеропорту мої колеги наввипередки розписували принади готельного життя. Хвалились, що за «Українську з перцем» ми не лише отримаєм(о) пречудовий номер, навіть тоді, коли інші, менш досвідчені претенденти, можуть лише помилуватись табличкою «місць немає».

– Та за таку нашу «візитку» вдячний адміністратор просто на руках занесе нас до номеруа, та ще й колискову на ніч поспіває…

…Дійсність виявилась більш суворою, ніж очікувалось. Наше поява в готелі з «Золотим ключиком» у вигляді за «Української з перцем» ажіотажу не викликала. По вестибюлю в повній безнадії з кутка в куток тинялося пара десятків конкурентів з такими ж «ключиками», як наш, з «Київськими тортами», та з якимись загадковими пакунками, але місць все одно ні для кого не було.

По радіо пролунав гімн Радянського Союзу. Диктор побажав всім співгромадянам спокійної ночі і пішов спати. Колеги мої, давно вже втративши самовпевненість, розмірковували: чи все ж почекати обіцяних після другої години ночі розкладушок прямо в вестибюлі, чи якось діставшись до вокзалу, переночувати на лавах залу очікування. Віктор, трохи пом'явшись, сказав:

– Взагалі-то в мене є де переночувати, але вести туди всіх вас я не можу, самі розумієте…

Едік, збивши непокірну чуприну, теж промовив, якось загадково і трохи з жалем поглянувши на мене:

– Так у мене тут теж «номер» у місті є, де міг би притулитись, але теж одномісний…

– Так ви що, з-за мене отут з тим «Золотим ключиком» стовбичите?

– Ага! – хором відгукнулись Віктор з Едіком. – Прямо, як ті персонажі з мультику» Двое из ларца, одинаковых с лица», – подумалось мені.

– То відправляйтесь, не муляйте очі, а «Золотий ключик» ми для іншої мети пристосуємо… Ну, хоч би, щоб познайомитись…

Колеги знову перезирнулись.

– Так ми ж, наче, за тебе, студент, відповідаємо, якось нерішуче промовив Віктор.

– А я думаю, нам хвилюватися нема чого. – Якось з полегшенням сказав Едік. – Бачиш, як він зріло, щодо «Золотого ключика» запропонував? Значить в ситуації розбирається, в халепу не вскочить, а ранком зустрінемось, та й поїдемо далі.

– Ти, Едік, завжди був егоїстом, – радісно і теж з полегшенням сказав Віктор. І до мене:

– То що, ми пішли?

– О, а ви ще тут? – «здивувався» я. – Ми ж, наче, вже домовились!

– Ну, тоді бувай, на добраніч!

– І вам добре виспатись!

Хлопці пішли, а я трохи повештавшись по вестибюлю, вийшов на ґанок готелю. Повз готель проходив наряд міліції, міліціонер і, як тоді було заведено, з два дружинника. Я витяг сигарету з пачки BONDу, яку перед вильотом з великими складностями добув «для представництва», клацнув запальничкою, раз, вдруге, втретє… Батькова безвідмовна, ще фронтова, запальничка, але бензин скінчився…

– Не хоче? Поцікавився міліціонер, підходячи ближче. – А от у мене сірники є, а сигарети скінчились…

– «Нет в мире совершенства», відповів я словами Екзюпері і сумно похитав головою.

– То може якось виправимо ситуацію? – засміявся міліціонер, простягаючи мені сірники. Я запалив сигарету, випустив клуб диму і простягаючи сірники і пачку дорогоцінного BONDу міліціонеру сказав: