Володимир Кривенко - Монгольськими шляхами

Не можна двічі увійти в одну і ту саму річку. Ніхто вже не зможе побачити і відчути те, що побачив і відчув автор. Володимир Кривенко хоче поділитися не лише фактами, а й відчуттями.Пропонуємо вашій увазі кілька нарисів про дворічне відрядження письменника до Монголії (1983—1985 рр.). Звісно ріка часу змінює не лише береги, але й навколишній ландшафт. Нині там, як і у нас, все змінилось невпізнанно.Сподіваємося, вам буде цікаво порівняти те, що є нині, з тим, що було колись, з тим, що колись бачив і відчував Володимир Кривенко..

Народився я в 1944 році на вже звільненій від тимчасово окупованої фашистами території, яка втім через 42 роки буде знову окупована – на цей раз «мирним атомом» і вже назавжди…

Моє навчання в першому класі відбувалося в Ірпінській школі – простій сільській хаті, де в одному приміщенні одна вчителька, Людмила Артурівна Мельгайл, викладала одразу учням трьох класів.

– Перший ряд парт – мій перший клас, середній ряд – другий клас, третій ряд – третій клас. Ми писали палички, клацаючи сталевими перами № 11 в фарфорові чорнильниці, безжально вкриваючи кляксами свої зошити. Середній ряд вже досить жваво і писав і читав, а третій, о-о-о, третій! – То, вже, взагалі були академіки! Вони і тримались від нас окремо.

Опалення у школі було пічне. За тепло, за наявність чорнила в чорнильницях-невиливайках і за порядок на перервах відповідав дід Степан. Кожен ранок для нас починався з вимірювання спеціальною паличкою, рівня чорнила в кожній чорнильниці і невдоволеного бурчання діда Степана:

– І куди ви те чорнило діваєте? П’єте його, чи що?

Подейкували, що те чорнило, якийсь час, він робив власноруч, добуваючи його з, назбираних восени кульок, що виростали на дубовому листі. А розливав чорнило по чорнильницях з фаянсового німецького кухлика-поїльника з довгим носиком, яким дуже дорожив.

«Вдобства» знаходились в двокамерній дощатій будівлі в дальньому кутку шкільного двору. Дорогу від школи до «вдобств», крізь снігові замети, доводилось прокладати теж дідові Степану…

Втім, ці, найяскравіші мої спогади про школу, стосуються лише мого першого року навчання. Країна швидко долала воєнне лихоліття, і для навчання в другому класі, нас вже перевели в нову, велику, двоповерхову будівлю, де я і навчався до переїзду батьків до Києва в 1955 році.

Скільки себе пам’ятаю, завжди не вистачало мені часу на те, до чого линула душа. Лише надія гріла:

– От закінчу школу, тоді… …А тоді був інститут…

– От закінчу інститут… От одержу диплом, а тоді… А тоді була робота. Жива, цікава, захоплююча, бо став я інженером-налагоджувальником засобів автоматизації.

…16 років безперервних відряджень і по Союзу і за межі… Об’їздив я пів Союзу, побував і в Польщі, і в Єгипті, і в Монголії.

Все, здавалося б, чудово! І вітер мандрів, і неабияке відчуття власної, особистої корисності і для людей, і для країни…

А колектив! Ніде я не бачив більш дружнього, більш згуртованого колективу, ніж в наладці. То, багато років, була моя друга сім’я.

Але, але… Як виявилось, сидіти на двох стільцях одночасно – неможливо. І діти підростали без батька, і дружина, практично, мати-одиначка… Довелось переходити на «осідлу» роботу. На ній я і перетнув «омріяний рубіж» – пенсію.

Для когось, можливо, це період вільного часу і довгоочікуваної свободи, а для мене знову ремонтно-відновлювальні роботи, тепер, переважно, вже власного організму…

Втім, те, що було, нікуди не зникло. Воно назавжди зі мною. Прийшов час збирати розкидане каміння – підсумовувати минуле у вигляді мемуарів.