Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Андрій Химко — автор уже виданих історичної трилогії про славетного кошового Війська Запорізького Івана Сірка «Засвіти», «Між орлами і півмісяцем», «Під Савур-могилою» («Радянський письменник», 1990, «Український письменник», 1992, 1993), епічної поеми-легенди про наших давніх пращурів «Анти» («Відлуння-Плюс», 2002), автобіографічної трилогії про становлення українського патріота всупереч радянській владі «У пазурах вампіра», I-й блок якої «Шляхами до прийднів», що побачив світ у 2008-му, охоплює період від ліквідації Чигиринської і Холодноярської республік через суцільну колективізацію і моторошний Голодомор (не лише в Україні а й на Кубані до повного згортання українізації і до необмеженого сталінського терору.
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…

Андрій Химко

У пазурах вампіра.

По відродженні.

Блок другий

Крізь тернії — до зірок

Рецензія на роман Андрія Химка (Хименка) «У пазурах вампіра»

Перед нами досить обсягова друга частина художньо-історичного роману відомого письменника-черкасця Андрія Химка, який ще за життя підготував твір до публікації.

Перша частина роману вийшла друком 2008 року на замовлення Головного управління з питань внутрішньої політики Черкаської обласної державної адміністрації, отримавши схвальні відгуки преси і багатьох читачів.

Головним героєм твору є Петро Янчук, в якому вгадується образ самого автора. Отже, роман Андрія Химка суто біографічний. Тому автор із таким знанням описує давні події. Підтвердженням автобіографічності твору є навіть відомі вірші А. Хименка, які він інколи подає на сторінках роману, зокрема, «Циганка дивилась в задумливу даль...», «Дівчино хороша! Дівчино, чия ти?..» та інші.

Попри художню вартість твір є також цінним історичним документом про часи перебування України під московсько-комуністичним пануванням, про часи нищення української нації, взагалі, і про нищення високої духовності в людях, зокрема.

У передмові до свого роману, опублікованій у першій частині, автор застерігав читачів, що його твір не позбавлений деякої фрагментарності, є в ньому певні невмотивовані часові розриви між окремими розділами, не всі розділи написані на одному високому художньому рівні. Він це обумовив важкими умовами творчої праці під постійним наглядом і нелюдським тиском КДБ, як при відбуванні ним тюремного ув'язнення на Півночі, так і при проживанні у Черкасах, про що можу свідчити і я, як довгорічний черкаський творчий приятель Андрія Хименка. Це яскраве свідчення його самокритичності і розуміння, що справжня література має бути художньо і правдивою, і довершеною, аби служити людям. Тобто рамку художньої вимогливості він ставив перед собою досить високо.

Відзначені ним у передмові застереження помітні також і в деяких розділах другої частини роману, але це не знецінює всієї цілісної картини твору.

Якби автор був тепер живий, я порадив би йому прорідити велику кількість епіграфів перед окремими розділами роману. Хоч їх число свідчить про енциклопедичну ерудицію А. Химка, але не всі вони однаково слушно служать художній канві твору. Проте це моє зауваження побіжне. Воно — знак того, що я й тепер не можу обійтись без скромних зауважень, як колишній довголітній літературний консультант і видавничий редактор.

Друга частина роману «У пазурах вампіра» починається подіями у Чигирині, де юнак Петро Янчук сиротою виживав, працюючи у місцевій комуні, і закінчується описом повернення у Чигирин його, пораненого солдата, який потрапив в оточення німецьких військ під Полтавою.

А між цими двома чигиринськими епізодами — довга і важка дорога нашого героя, боротьба за виживання у важких умовах радянської дійсності. Це дорога талановитого юнака, патріота, який, долаючи неймовірні труднощі голодоморних років, тягнеться до науки, навчається одночасно в технікумі і в інституті в Черкасах, згодом вчиться у Дніпропетровську.

Одночасно з навчанням працює (не без різних пригод) вихователем у черкаській колонії для малолітніх злочинців.

Літературний хист спонукав хлопця до літературної творчості, до чого його ще більше надихнула зустріч у Києві наприкінці 1930-х років з відомими українськими поетами Максимом Рильським і Андрієм Малишком.

А потім — армійська служба, участь у фінській війні і схожий на детективну пригоду відступ з червоноармійськими військами під тиском ворожого німецького наступу. Небезпека на українського хлопця чигала як збоку німецької зброї, так і збоку пильних червоних комісарів та військових начальників.

Шлях Петра Янчука важкий, тернистий, та одночасно він світлий, бо в юнака міцніла любов до України, до людей з рідної Черкащини, бо його живили спогади і помста за свій рід, знищений більшовицькими вампірами, які прирекли його на сирітську долю.

Попри трагізм особистого життя і життя всього рідного народу герой роману Андрія Химка не втрачав віри в перемогу людяності над насильством. Його шлях — це шлях «крізь терші — до зірок».

Ця головна ідея художньо-документального роману «У пазурах вампіра» робить його потрібним для сучасних читачів і особливо для черкаської молоді, адже головні події твору відбувалися у рідних для неї місцях.

Майбутні читачі будуть вдячні теперішнім керівникам Черкаської обласної держадміністрації за підтримку у виданні другої частини роману Андрія Химка (Хименка) «У пазурах вампіра».

Я в цьому не сумніваюся і як колишній черкасець, і як літератор із чималим стажем творчої роботи.

27.07.2016 р., м. Київ

ВАСИЛЬ МАРСЮК,

член Національної Спілки

письменників України

Передмова

Ще ледь сконали в пам'яті процеси «промпартії, шахтинський, інженерів фірми „Метрополітен Вікерса“, терористичних актів, недоліків у всесоюзній кочегарці, зінов'єво-риково-каменєвщини», тощо та маршево-фанфарно підбилися підсумки небачених успіхів першої історичної п'ятирічки, — звичайно, без жодної згадки про понад сім мільйонів задушених голодомором в Україні, не рахуючи Кубанщини, та про відмову Постишева від пожертв західноукраїнських селян з робітниками і Віденського комітету допомоги голодуючим України на чолі з кардиналом Ініпером, чиїми стараннями й коштами було зібране збіжжя і у вагонах доставлене на кордон під Волочиськ, де простояло в ешелонах на коліях, поки й не зіпріло, — як уже почалися підсилення свавільцями-партократами класової боротьби зі «зловмисниками, змовниками, буржуазними націоналістичними рештками, новою та робітничою опозиціями, демократичними централістами, ухилістами, перегибниками, шкідниками-отруювачами» та іншими «контрреволюційними елементами», які, згідно трактатів вождя народів, після перемоги соціалізму в одній країні, певно, будуть чисельнішати і озлоблюватися.

Декларативно і на весь голос оголошувалося про розширення людських прав у сатрапії, але при тому величезна партійно-імперська тигельно-селекційна лабораторія «диктатури пролетаріату» зміцнювала свої знищувальні сили, тоталізувала — за рахунок уже масово осуджених та репресованих «ворогів, агентів, буржуазних елементів, шкідників, саботажників» — набори свавіль, терорів, жахів діями пильнооких динозаврів-інтернаціоналістів ново-монархії, які, удесятеряючись, розкручували геноцидний маховик «прогресу» в заселенні та освоєнні по-царськи Півночі й Сибіру, проводячи досліди уже не на групах інонаціоналів, а демографічно переселяючи цілі інонароди, завбачливо калічачи і їхні покоління русифікацією, асиміляцією та тортурним вибиттям із них самобутності і пам'яті про минуле своїх родів. Офіційними виконавцями отого шабашу були наслідувачі ЧК, ЧОНу, ОДПУ-НКВС, як і продзагони по революції.

Проголошену «індустріалізацію країни» очолили вірні тиранові кати А.Вишинський, Л.Шейнін, І.Акулов, В.Ульріх, І.Матулевич, А.Горячов, при яких, як гриби по теплому дощу, виросли Паукер, Волович, Чорток, Гай, Рогінський, Муралов, Богуславський, Дробніс, Сокольников, Серебряков, Угланов, Ягода, Єжов, Носков і Норкін. Машина смерті, завдяки дикому запалу мільйона