Каталін Доріан Флореску - Якоб вирішує любити

У своєму романі Каталін Доріан Флореску розповідає несамовиту історію життя Якоба Обертина зі швабського села Грозенау в румунському Банаті.
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *

Родинний епос, що докладно й лаконічно, шалено і все ж прискіпливо точно в деталях розповідає про долі лотаринзьких переселенців у Банаті… Флореску знайомі безодні, що зяють в людині, цій двоїстій істоті зі страху й жадоби. Він малює образ звичаїв архаїчного світу з усіма його жахіттями і красотами, жорстокістю і ніжністю, світу, в якому земля, рілля, майно є для селян усім. І щоб це здобути, вони готові на все.

Der Spiegel

* * *

Своїм новим романом Каталін Доріан Флореску катапультувався в передній ряд нашої літератури… Що за оповідач!

Мало хто розповідає з такою силою, чуттєвістю, теплом, з таким довгим диханням, що охоплює цілі століття, так спокійно й безстрашно, не лякаючись ні брутальності та жорстокості, ні тихої ніжності й туги.

Флореску не оминає жодної деталі, кожен нюанс оживляє образ його сільського світу, наче картина Брейгеля, з усіма жахіттями і красотами…

Він написав чудесний роман про брутальне століття і безнадійне життя, який, втім, ніколи не поринає в безнадії. Вийшла правдива книга любові. Вона заслуговує найвищого визнання.

Ельке Гайденрайх,

Frankfurter Allgemeine Zeitung

* * *

Цей роман аж пашить пряним духом повного по вінця життя, по вінця переповненого несамовитими жахіттями і предивною красою, катастрофами, що міняють увесь перебіг життя, і тихим щастям. «Якоб вирішує любити» — це одна велика розповідь про буття. Є романи, що розповідають життя, і це добре. А є такі, що вчать смирення. Перед багатством, впертістю і божевіллям самого життя, перед малими великими щоденними явищами — мішком картоплі, дощовою ніччю, народженням на купі гною. І от саме такий роман написав Флореску. Він читається нечувано добре, передусім для тих, хто вміє поцінувати таку соковито-чуттєву прозу.

Berliner Zeitung

У кожній бурі чаїться чорт. І в літньо-перелітній, і в тій, що цілими днями важко налягає на землю. Він ховається від Бога. І що більше боїться, то дужче збурює повітря й землю. Але й це мало що йому помагає. Тож коли на полях завиває буря, люди знають: Бог таки вистежив нечистого.

Коли тому пощастить, він утече. Вискочить з буревію, вітер ущухне, а хмари розчиняться, так ніби їх ніколи й не було. Та заспокоюватися зарано, надто вже пильно гнаний потребує нового сховку. Він шукатиме його в котячому хутрі або в густій кроні буку. Хто наважиться в такий день вийти з дому, щільніш загортається в одяг, щоб чорт не прошмигнув у жодну шпарину.

У липні 1924 року з такої бурі вийшов мій батько, і він ніколи не заперечував тим, що твердили, буцімто він уклав угоду з дияволом. Ані коли одружувався з матір'ю, ні коли у них народився я, ні тоді, коли він знов усе втратив.

Коли того дня із заходу, ще за угорським кордоном, загрозливо насувався фронт хмар, старий польовий сторож притьмом зірвався на ноги. Його розбудив грім, небо було, наче дьогтем залите. Похапки кинувся Мар'ян за своїм ріжком, щоб сповістити село, але від горілки йому пересохло в роті. Він сьорбнув ще один добрячий ковток, і тепер його клич пронизав завмерлі на сонці, безлюдні вулички.

Тим часом далеко в полях уже били блискавиці й широкими пасмами лив дощ. Мар'ян засунув ріжок під пахву, встромив ноги в дерев'яні ходаки і помчав до замкового. Так його називали, хоча ніде поблизу й не було ніякого замку, але, можливо, мешканці сприймали усе село як твердиню. Село, що лежало так відкрито й беззахисно, віддане на поталу не тільки негоді, але й усім, кому лише заманеться пройти через нього. Цілим арміям і самотнім блудягам, Габсбурґам і угорцям, усім земним, а то й позаземним силам.

Замковий Штруберт уже знав, у чому річ — жінка розтермосила його, невільника тієї самої пристрасті, що й в польового сторожа. Вона потягла його до вікна, де він вилаявся й хотів її відлупцювати через те, що вона надто довго зволікала. Він схопив ключ від дзвіниці, кинувся надвір і закричав польовому сторожу, з яким мало не зіштовхнувся: «Бити на бурю!» Він не здогадувався, що того дня у великий, важкий дзвін доведеться бити аж двічі.

Його відлили в Тімішоарі ще 1773-го за наполяганням Фредерика Обертина, рік по тому, як це село постало з нічого, і привезли сюди на волах. Тоді з величезними зусиллями підняли на дзвіницю і повісили поряд із малим та середнім дзвонами. Цей дзвін був головний.

То саме в нього били, коли десь горіло, або на інші небезпеки. Це його подзвін котився полями, сповіщаючи обідній перепочинок, а у присмерку завершував бій обидвох менших, що скликали людей з полів додому. Три удари: во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. І саме великий дзвін лунав першим, коли на цвинтар несли небіжчика.

Перший небіжчик не забарився. Наймит Роланд Маневр, якому перед самим освяченням було доручено відполірувати дзвін, заплутався в линвах і полетів з високості коміть головою, простісінько до ніг Фредерикові Обертину та іншим гостям. Чи виною була горілка, чи, може, щось інше, нез'ясовне. Так чи інак, але то був початок довгої вервечки нещасних випадків, убивств і самогубств, що кинулись на село. То все був край Господа Бога, але й з отим, іншим, теж доводилось рахуватися.

Тож коли замковий, поплювавши в долоні, нарешті вхопився за линву, більшість селян на полях, хто за чотири, а хто й за п'ять кілометрів, уже помітили негоду. Не один розігнувся, тримаючись за крижі, бо зауважив раптову зміну світла. Останнє слабке мерехтіння перед остаточним затемненням. І перший, ще легесенький подмух вітру, який провіщав усе, що мало статися далі. Кінець липня — час жнив. Скрізь на полях стояло пов'язане у снопи збіжжя, а подекуди ще й висхле сіно. Та годі вже було щось вдіяти, потім хіба що поглянути, що ще можна порятувати. Вони похапцем збирали свої знаряддя, складали на підводи зібраний врожай і рушали додому.

Ніким не помічений, Якоб з'явився на вузенькому жорствяному путівці, що трохи поодаль вів повз село, пов'язуючи Тімішоару з угорським кордоном. День був спекотний, одяг липнув до тіла, а порох в'їдався в очі й ніс. Якоб теж бачив, що все навкруги занурилося в яскраво-жовте світло, яке стрімко тьмяніло, аж поки не перейшло в суцільну сірість. Він зупинився, підняв голову, зсунув засмальцьованого, неоковирного картуза на потилицю і подивився на небо. Кілька разів глибоко втягнув повітря, пахло дощем.

Хмари були вже на віддалі навіть не кілометра, вітер дужчав і рвучко торсав