Дмитро Олександрович Корчинський - Війна у натовпі

Ця книга дихає гарячим повітрям подій на зламі епо - озпаду Радянського Союзу, народження незалежних держав і конфліктів, що розгоралися внаслідок краху могутньої і хворої імперії. Без пафосу і прикрас розповідають автори книги про свою участь у боях та заворушеннях у Придністров'ї, Абхазії, Чечні, Бєларусі та інших гарячих точках новітньої історії.
За жанром це — репортаж з елементами нарису, історичних екскурсів, філософских спостережень. Текст — жорсткий, часом — жорстокий. Та хіба може бути лагідною ще не охолола вулканічна лава? Можна погоджуватись чи не погоджуватись з авторами та їхніми поглядами і підходами. Але не можна не прагнути дізнатися, як воно було насправді. Бо ж інакше ми приречені на нове коло брехні і фарисейства, цензури зовнішньої і внутрішньої.

ВІЙНА У НАТОВПІ

Видавничий Дім "АМАДЕЙ" Київ — 1999УДК 323.1 + 327.5 (47) ББК 66.3 (4)31 + 60.4 (4) К 70

ISBN 966-95281-5-1

Редактор В. М. Грузин

Ця книга дихає гарячим повітрям подій на зламі епо - озпаду Радянського Союзу, народження незалежних держав і конфліктів, що розгоралися внаслідок краху могутньої і хворої імперії. Без пафосу і прикрас розповідають автори книги про свою участь у боях та заворушеннях у Придністров'ї, Абхазії, Чечні, Бєларусі та інших гарячих точках новітньої історії.

За жанром це — репортаж з елементами нарису, історичних екскурсів, філософских спостережень. Текст — жорсткий, часом — жорстокий. Та хіба може бути лагідною ще не охолола вулканічна лава? Можна погоджуватись чи не погоджуватись з авторами та їхніми поглядами і підходами. Але не можна не прагнути дізнатися, як воно було насправді. Бо ж інакше ми приречені на нове коло брехні і фарисейства, цензури зовнішньої і внутрішньої.

© Дмитро Корчинський ("Війна у натовпі"), 1999

© Петро Починок (художнє оформлення), 1999

© Віталій Сердюков (фотозйомка), 1999

© "АМАДЕЙ" (редагування, верстка, оформлення), 1999

Розділ I ІМПЕРІЯ, ЯКУ МИ ВТРАТИЛИ

Дмитро Корчинський

Стільки жертв і крові, стільки героїзму, але так чи інакше — двадцяте сторіччя залишиться в історії як епоха єврейського гумору. Як через те, що все часто відбувалося, немов у старому єврейському анекдоті, так і через те, що саме цей жанр найбільше вплинув на культуру і політику сторіччя. Навіть цитатник Мао написаний у знайомому стилі "Qualis artifexpereo". Яка велика епоха минає!

Полковник Боровець

КАЗАХСТАН

Призначення з КДВО на Байконур я сприйняв стійко. По-перше, солдат служби не обирає, а по-друге, могло бути й гірше, наприклад, — Аральск або Сари-Азек Джезказганської області. У Байконурі принаймні існувало сучасне місто — Ленінськ. Його утримання до початку 80-х років обходилося у мільярд карбованців. Дивина, та й годі: як це взагалі вдалося більшовикам збудувати щось путнє, до того ж в абсолютно ворожому для людини середовищі?

Коли сприймати архітектуру як "овєществльонноє врємя", то в пустелі боротьба людини з часом від самого початку приречена на поразку. У казахів і взагалі кочівників почуття часу в нашому розумінні, тобто згідно іудо-еллінської культурної традиції, геть відсутнє. Вони не створюють матеріальних форм. За родом своєї діяльності людина — це типовий хронофаг. Коли людина вперше ризикнула будувати з каміння, вона повстала проти Бога.

Ленінськ поділив долю міст-попередників. Коли летиш на гелікоптері, внизу бовваніють руїни найрізноманітніших епох. До них органічно приєдналися й новітні — покинуті старти. Наприклад: 113-й, з якого запускали на Місяць, 118-й — посадковий майданчик "Бурану", 140-й, з якого в 1966 році лякали Де Голля потрійним запуском стратегічної ракети.

Де Голль виявився хороброю людиною, що засвідчило його перебування на КП у семи кілометрах від старту. І це в часи, коли ракета могла полетіти у будь-якому напрямі. Таке часом траплялося з першими радянськими ракетами — копіями німецьких ФАУ-2. Як тільки репатріювали до Німеччини останніх німецьких фахівців, одразу ж розпочалися негаразди з гірокомпасами. Але годі було взяти прилад зі свастикою, проблема усувалася — ракети злітали суворо вертикально, ніби на Пенемюнде.

Під пуски ракет, зазвичай, списували все можливе і неможливе: віконне скло, тумбочки, ліжка в казармах. Один прапорщик примудрився подати на списання акт про чотири тонни картоплі. Зі стратегічними ракетами пов'язують ще одну неясну історію. В період кубинської кризи нарощування бойової міці РВСП[1] відбувалося щонайшвидшим чином. Масово утворювалися фальшиві ПУ[2]. Пішли чутки про ракети, оснащені лише імітацією ядерної боєголовки, хоча при перевірці "еквівалента" заводськими бригадами контрольно-вимірювальні прилади видавали ті ж самі показники. Неймовірно, але факт: коли ці гігантські ракети з моноблочними мегатонними боєголовками, нарешті, зняли з бойового чергування, а самі ракети відвезли на ракетно-технічну базу (РТБ), до них спочатку приставили караул, а потім просто чергового солдата, який сидів собі на стільці біля прохідної. Зрештою солдат подівся невідомо куди. Згодом приїхала бригада з заводу, боєголовки зачепили краном, кинули на платформи й відвезли в невідомому напрямі.

Процес руйнації об'єктів помітно посилився після висихання Аральського моря і поступового його перетворення на систему гнилих соляних болот. Процес цей — геологічний, а фактор людської діяльності сильно перебільшувався тими, хто жадав "погріти" руки на повороті на південь північних рік: надто вже крихітна людина порівняно з величчю природи. Власне, сам Байконур стоїть на дні давнього Аральського моря.

На окремих місцях морського дна, серед гальки траплялося знаходити навіть коштовне каміння. "Брудні" рубіни — мутно-червоні, на відміну від індійських, кашмірських, цейлонських, прозорих на 90 відсотків. Збирати їх можна було жменями. Командир роти капітан Авдєєв зробив дружині намисто. Камені спочатку обробляли н-пильником, після цього солдати шліфували їх на шкіряних ременях де-небудь у караулі. Дійшло до політвідділу, вибухнув страшенний скандал:

— Чим у вас на бойовому чергуванні займаються? — гримало начальство. — Ви б ще коронки ставили.

Серед солдатів знайшовся такий умілець. За допомогою телефонного апарата ТА-57 він вбивав нерв, після цього висвердлював електродрилем пульпу, ставив з цементу пломбу та коронку з рандоли. Під час операції пацієнта прив'язували до ліжка. Одному караульному солдату цей "народний дантист" примудряйся поставити два зуби. Той три тижні плювався зеленою слиною, аж доки не почорніли всі інші зуби. Другий цілитель, вотяк, родом звідкись з Удмуртії, претендував на лаври в галузі мануальної терапії. Прагнучи зцілити солдата, який впав з драбини під час фарбування стелі, він поклав на спину нещасного двері, вдерся на них і почав усією своєю вагою підстрибувати на них. Страждалець заволав на всю силу легенів, і його потягли до санчастини.

Начальник політвідділу полковник Кузнецов — метр шістдесят на зріст, улюблена приказка: "І я подивився Де Голлю в очі" — був одержимий будівничий. Звів на плацу стенди з швелерів. Старанність помітили, перевели до Москви, та він від надміру старання перекопав якийсь урядовий кабель, і його звільнили. Надлишок будматеріалів справді підштовхував до будівництва. За два дні я спорудив із залізобетонних плит трибуну для начальства на плацу. Дорожні плити викопали на старому старті — добре, що техніка підіймала вагу до ста тонн. Проблема полягала тільки в тому, аби вирубати з бетона зірку, розміром з добрячий письмовий стіл.