Пол Каланіті - Коли подих стає повітрям

Ця книга мемуарів – єдина, яку залишив по собі талановитий американський нейрохірург Пол Каланіті. Він вивчав англійську літературу та біологію в Стенфордському університеті, історію і філософію науки та медицини в Кембриджі, з відзнакою закінчив Єльську школу медицини і мріяв стати лікарем, а колись на пенсії – взятися до письменництва. У травні 2013 року, за крок від омріяної медичної й наукової кар’єри, Полу Каланіті діагностували рак легенів 4-ї стадії й він розпочав свою книгу. Крапку в ній поставила його смерть навесні 2015-го. А за десять місяців відверта й мужня історія боротьби, кохання та самовідданої лікарської праці стала бестселером № 1 за версією The New York Times і увійшла до лідерів продажів на Amazon.com. «Чому я?» Помирати від раку в молодому віці й знати, що твій випадок – один на десять тисяч. Безліч разів повідомляти хворим про страшний діагноз, вирішувати, чиє життя можливо врятувати, а чиє ні, – і раптом самому опинитися на лікарняному ліжку й чекати вироку, скільки тобі залишилося. Назавжди розпрощатися з мріями про складні операції та наукову працю… А тоді зрозуміти: іншого вже не буде й правильне запитання: «А чому не я?» І, забувши про біль, прийти до операційної, жити, кохати – і взяти на руки новонароджену донечку…

Пол Каланіті

Коли подих стає повітрям

Усе написане в цій книжці ґрунтується на спогадах доктора Каланіті про реальні події. Однак імена всіх пацієнтів, згаданих тут, змінені. Крім того, в описі кожного конкретного хворого приватна інформація – зокрема вік, стать, національність, фах, сімейний стан, місце проживання, історія хвороби і/або діагноз – також змінена. За єдиним винятком імена колег і друзів доктора Каланіті, а також лікарів, котрі опікувалися ним, змінені. Тож будь-які збіги і будь-яка подібність до реальних осіб, живих чи померлих, що могла виникнути внаслідок цих змін, – цілком випадкові і ненавмисні.

Присвячується Каді

Шукаєш у смерті життя – тож лови

повітря, що з подиху щойно постало.

Хто буде – не знаєм, хто був – відійшли.

Тіла наші тлінні, лиш душі витали.

Мій друже! година настане, і ти

Покинеш цей світ, щоб у вічність піти.

Лорд Брук Фулк Гревіль. Caelica, 83

Передмова

Авраам Верджес

Коли я пишу цю передмову, мені спадає на думку, що краще б це була післямова. Бо коли йдеться про Пола Каланіті, відчуття часу перевертається догори дриґом. Досить почати з того – чи, можливо, закінчити тим – що я по-справжньому познайомився з Полом вже після його смерті (сподіваюсь на вашу поблажливість). Так, я найближче запізнався з ним, коли його не стало.

Ми зустрілись у Стенфорді, одного незабутнього дня на початку лютого 2014 року. Він саме опублікував у New York Times статтю під заголовком «Скільки часу мені лишилось?» – матеріал, який викликав бурхливий відгук у читачів. Упродовж наступних днів ця стаття розповсюджувалась в геометричній прогресії. (Я спеціалізуюся на інфекційних хворобах, тому пробачте мені, будь ласка, невживання слова «вірус» як метафори.) Після цього він запрошував мене в гості, спілкувався зі мною в чаті, просив поради щодо літературних агентів, редакторів, щодо процесу видання книжки – він захотів написати книжку, власне оцю книжку, яку ви зараз тримаєте в руках. У моїй пам’яті знову постає ця картина: сонце пробивається крізь дерево магнолії за вікнами мого офісу і осяває все: Пол сидить навпроти, його прекрасні руки все ще прекрасні, його борода пророка все ще густа, його карі очі уважно дивляться на мене. У моїй пам’яті ця картина така виразна, наче написана рукою Вермеєра, така чітка, наче зафіксована камерою-обскурою. Я пригадую, як подумав: «Це треба запам’ятати», тому що цей відбиток на моїй сітківці був безцінним. І ще тому, що діагноз Пола допоміг мені усвідомити не лише його смертність, але й свою власну.

Ми тоді говорили про безліч різних речей. Він був провідним нейрохірургом. Ми мусили, очевидно, десь перетинатися, але не могли пригадати жодного спільного пацієнта. Він казав, що у Стенфорді навчався на англійській філології і біології, а згодом здобув ступінь магістра англійської літератури. Ми говорили про те, що він все життя любив писати – і читати. Він легко міг стати професором англійської філології – і справді, здавалося, він прямував до цього певний час. Але потім, так само, як його тезка на шляху в Дамаск, він почув покликання. І став лікарем, хоча завжди мріяв повернутися до літератури в якийсь спосіб. Можливо, написати книжку. Колись. Він думав, що, як буде час, то чом би й не спробувати? Аж раптом виявилось, що часу лишилося обмаль.

Я пригадую його іронічну делікатну усмішку, трохи наче збитошну, хоч і на виснаженому й змарнілому обличчі. Рак вже висотав з нього всі соки, але нова біологічна терапія дала добрий результат і дозволила йому хоч трохи зазирати в майбутнє. Він казав, що під час навчання в медінституті хотів бути психіатром, але натомість зненацька закохався в нейрохірургію. Це було щось значно більше, ніж любов до лабіринтів мозку, ніж насолода від вправності своїх рук, здатних творити дива – це були любов і співчуття до тих, хто страждає, викликані палким бажанням їм допомогти. Навряд чи він розповів мені стільки, скільки я згодом почув від моїх студентів, які свого часу асистували йому, про дуже важливу річ: про його палку віру в моральну велич лікарської праці. А потім ми говорили про його смерть.

Після тієї зустрічі ми з Полом підтримували зв’язок за допомогою електронної пошти, але ніколи більше не бачились. Так склалося не лише тому, що я розчинився у власному світі дедлайнів і зобов’язань, але й через моє шанобливе ставлення до його часу – я не смів відбирати у нього час. Я готовий був прийти до Пола, якби він захотів мене бачити. Я відчував, що йому навряд чи потрібні нові дружні лабети. Я багато думав про нього і про його дружину. Мені хотілося спитати, чи він пише. Чи знаходить на це час. Протягом багатьох років я, постійно зайнятий лікар, всіляко намагався знайти час, щоб писати. Я хотів сказати йому, що відомий письменник, перейнятий цією вічною проблемою, якось сказав мені: «Якби я був нейрохірургом і повідомив, що мушу покинути своїх гостей, щоб провести ургентну краніотомію (трепанацію черепа), ніхто б не заперечив ані слова. А от якби я повідомив, що мушу покинути гостей у вітальні, щоб самому піднятися нагору і сісти за письмовий стіл… що було б?» Цікаво, чи розсмішило б це Пола? Зрештою, у його випадку справді можна було б послатись на невідкладну краніотомію! Це було б цілком правдоподібно! А відтак натомість можна було б взятися до писання.

Працюючи над цією книжкою, Пол надрукував блискуче коротке есе в часописі Stanford Medicine, у випуску, присвяченому проблемі часу. У тому ж номері була й моя публікація, дотична до публікації Пола, хоча я побачив його статтю тільки тоді, коли журнал опинився у мене в руках. І, читаючи її, я зауважив новий, глибший погляд на деякі речі, ледь окреслені раніше в публікації New York Times: тепер Пол писав просто вражаюче. Він міг би писати про будь-що, і це було б так само потужно. Але він не писав про будь-що