Пол Каланіті - Коли подих стає повітрям

– він писав про час, про те, що час означає для нього зараз, у контексті його хвороби. Яка так неймовірно все загострила.

І ось що я ще раз мушу підкреслити: цей текст був незабутній. З-під його пера линуло чисте золото.

Я знову і знову перечитував публікацію Пола, намагаючись зрозуміти, у чому тут річ. По-перше, це була музика. Наче відлуння Голуея Кіннела, майже поезія в прозі. («Коли настане день і це станеться – / ти опинишся з кимось коханим / у кав’ярні по той бік / моста Мірабо, за блискучим шинквасом, / де вино стоїть порожніми скельцями окулярів догори…» – це цитата з Кіннела, одного разу я чув, як він декламував напам’ять цей вірш в книгарні Айови, не зазираючи в папірець.) Але було ще щось особливе, якийсь присмак античності, тих часів, що передували появі блискучих шинквасів. Я збагнув це через кілька днів, коли знову відкрив його статтю: стиль Пола нагадував стиль Томаса Брауна. Браун написав свій роман Religio Medici 1642 року, цілком в стилі тої епохи, зі всіма її архаїчними словами і зворотами. Ця книжка захопила мене – я був тоді лікарем-початківцем – я вчепився в неї, як селянин, буває, чіпляється за болотистий ґрунт, який ще його батько марно старався осушити. Це було непосильне завдання, я втратив надію пізнати її таємниці, у розпачі відкидав її, відтак брав до рук знову, без певності, що відшукаю в ній щось для себе, але у самому звучанні слів угадуючи її силу. Я відчував, що мені бракує якогось спеціального рецептора, який би відкрив мені пісню літер, їхній прихований сенс. І ця книжка так і не піддалася мені, попри всі мої зусилля.

Чому, спитаєте ви? Ну чому я затявся? Хто знає цю Religio Medici?

Ну, скажімо, мій кумир Вільям Ослер знав, ось хто. Ослер був основоположником сучасної медицини, він помер у 1919 році. Він любив цю книжку. Він зачитувався нею ночами. Він просив, щоб його поховали з Religio Medici. Багато років я марно намагався збагнути, що такого Ослер вбачав у ній. Та після численних спроб – впродовж десятиліть – ця книжка нарешті піддалася мені (допомогло в цьому те, що її ніколи не адаптували сучасною мовою). Штука була в тому, як я зрозумів, що читати її треба вголос, оскільки це увиразнює ритм тексту і робить його невідворотним: «Я приношу з собою дива, я шукаю поза собою: і вся Африка з її чудесами є в мені; я той зухвалий і відважний кавалок природи, який ти оце, власне, досліджуєш, вдумливо вивчаєш працю, яку хтось уклав у цілий безкінечний том». Коли дійдете до останнього абзацу книжки Пола, прочитайте його вголос і почуєте те саме нанизування, той ритм, якому ваша стопа захоче вторувати… Але, так само як і Браун, ви будете лише ззовні. А Пол, я гадаю, був новим втіленням Брауна. Або ж, якщо прийняти, що теперішній час – лише ілюзія, то, можливо, сам Браун був утіленням Пола Каланіті (уф, аж в голові запаморочилось!).

А потім Пол помер. Я пішов на панахиду у Стенфордську церкву – дивовижну, в яку я частенько навідувався, коли там не було нікого, щоб посидіти і насолодитися світлом, тишею, – і з якої я завжди виходив оновлений. На панахиді в церкві було повно люду. Я сів скраю і слухав одну за одною зворушливі, а часом безладні промови його найближчих друзів, його духівника і його брата. Так, Пол відійшов, а тим часом я дивним чином збагнув, що тепер знаю його, і не лише через ту зустріч у мене в кабінеті, не лише через тих кілька есеїв, які він написав. Він знайшов форму для своїх розповідей тут, у Стенфордській церкві (Stanford Memorial Church), у цьому летючому храмі, увінчаному куполом, у цьому гідному місці, що пам’ятає цього чоловіка, тіло якого тепер в землі, але який ще ніколи не був так відчутно живий. Він проявився в рисах своєї коханої дружини і маленької донечки, своїх сумних батьків і братів та сестер, у кожному обличчі своїх численних друзів, колег і колишніх пацієнтів, котрі тепер наповнювали цей простір; він був присутній тут, на цій прощальній зустрічі, на цій останній гостині, на яку зібралося так багато людей. Я бачив там обличчя умиротворені, усміхнені, наче причетні до чогось невимовно прекрасного. Мабуть, і моє лице мало подібний вираз: усі ми відкрили для себе сенс ритуалу служіння, ритуалу славослів’я, сенс спільних – чи то розділених – сліз. Було надзвичайно важливо проживати цю гостину, де ми тамували свою спрагу, живили своє тіло, розмовляли з абсолютно незнайомими людьми, які раптом стали такими близькими завдяки Полу.

Але лише тоді, коли я отримав ці сторінки, через два місяці після смерті Пола – аж тоді я нарешті відчув, що знаю його, бо пізнав його краще, ніж якби мав щастя називатися його другом. Коли я прочитав цю книжку, зізнаюся, відчув глибоке збентеження: стільки правди й щирості було в цих рядках, що мені перехопило подих.

Приготуйтеся. Сідайте. Дізнайтеся, що таке мужність, послухайте, як вона лунає. Подумайте, яка потрібна відвага, щоб так розкритися. Але передусім погляньте, що лишається жити після нас і потужно впливає на життя інших людей, коли нас вже немає, – це наші слова. У світі асинхронних зв’язків і взаємодій, де ми так часто занурюємось в монітори, де наші погляди прикуті до різноманітних прямокутних об’єктів, які постійно дзижчать і світяться в руці, де нашу увагу поглинають ефемерні речі, – зупиніться і подаруйте собі цю бесіду з моїм молодшим колегою, який так рано відійшов, і назавжди залишився молодим, і навіки залишився в пам’яті. Послухайте Пола. У паузах між словами прислухайтеся до себе – що ви сказали б у відповідь. У цьому полягає суть його послання. Я знаю. Сподіваюся, ви теж це зрозумієте. Це його подарунок. І я більше не стоятиму поміж ним і вами.

Пролог

Вебстер був одержимий смертю,

Він бачив під шкірою череп,

Істот без грудей під землею

Й усмішки оголених щелеп.

Т. С. Еліот. Шепіт безсмертя

Я переглянув КТ-скани, діагноз не викликав сумніву: усі легені були поцятковані незліченними пухлинами, хребет деформований, печінка знищена. Рак з множинними метастазами. Я був нейрохірургом, закінчував резидентуру.