Пол Каланіті - Коли подих стає повітрям

За останні шість років життя я проаналізував цілі стоси таких сканів, вишукуючи шанс, що давав би пацієнтові надію на одужання при відповідному лікуванні. Але тут було інакше: це був мій скан.

Я обійшовся без захисного костюма – мав на собі, як завжди, хірургічну уніформу і білий лікарський халат. Мене перевдягнули, скерували в IV відділ; медсестра на комп’ютері показала, як знайти палату, і я пішов туди разом з моєю дружиною Люсі, яка ще вчилася в інтернатурі. Перед очима знову промайнули всі ці кадри сканів, кожен окремо: легені, кістки, печінка, – прокручуючись згори вниз, тоді зліва направо, потім спереду назад, саме так, як мене вчили робити, щоб відшукати щось, що могло б змінити діагноз.

Ми лежали поруч на лікарняному ліжку.

Люсі спокійно, наче читаючи із зошита, промовила:

– Як думаєш, чи може виявитись, що це щось інше?

Я сказав:

– Ні.

І ми обнялися міцно, наче щойно закохані. Минулого року ми обоє запідозрили, але не хотіли вірити, не могли говорити про те, що рак росте в моєму тілі.

Приблизно за шість місяців перед тим я почав втрачати вагу, мене стали мучити страшні болі в спині. Коли вранці вдягався, то затягував ремінь спершу на одну, а згодом і на дві поділки тісніше. Я звернувся до лікаря первинної медичної допомоги, колишньої одногрупниці зі Стенфорду. Її брат помер раптово у відділенні нейрохірургії внаслідок нехтування симптомами небезпечної інфекції, відтак вона взяла материнську опіку над моїм здоров’ям. Проте коли я прийшов, то застав іншу лікарку в її кабінеті: моя одногрупниця стала мамою.

Я в тонкому блакитному костюмі лежав на холодному діагностичному столі і описував їй симптоми. І врешті сказав:

– Звичайно, якби це було екзаменаційне питання про тридцятип’ятирічного чоловіка з нез’ясовною втратою ваги і вперше виявленими болями в спині, то відповідь напрошувалась би сама: рак С. Але, можливо, я просто занадто багато працюю. Не знаю. Я б хотів пройти МРТ, щоб переконатися.

– Вважаю, спочатку треба зробити рентген, – сказала вона. Так, МРТ при болях в спині – це занадто: занадто коштовне дослідження, занадто часто до нього вдаються без достатніх підстав, що останнім часом по всій країні привернуло увагу до питання заощадження коштів. Але необхідність сканування визначається тим, що саме ви шукаєте: адже рентгенівські промені здебільшого не допомагають виявляти рак. І попри те скерування пацієнта на МРТ на такій ранній стадії багато лікарів вважають відступництвом. А лікарка вела далі:

– Я знаю, рентген не ідеальний метод, але з нього варто почати.

– У такому разі, може, є сенс спробувати флексійно-екстензійний рентген (flexion-extension X-rays) – якщо припустити, що йдеться про шийний спондилолістез?

Дзеркало на стіні підказало мені, що лікарка зайшла в «Гугл».

– Це таке зміщення хребців, зустрічається у 5 % людей і часто зумовлює болі в спині у молодому віці, – підказав я.

– Добре, даю скерування.

Я подякував.

Ну чому в лікарському халаті я завжди був таким вольовим і впевненим, а в лікарняній піжамі став таким покірним? Правду кажучи, про біль у спині я знав більше, ніж ця лікарка, оскільки 50 % навчання на нейрохірургії було присвячено хворобам хребта. Але, може, це таки спондилолістез? Багато людей мого віку мають цей діагноз. А рак хребта в тридцять років? Захворюваність не вища, ніж один випадок на десять тисяч. І навіть якби вона зросла в сто разів, то все одно залишалась би нижчою, ніж захворюваність на спондилолістез. Мабуть, я таки занадто тривожуся за себе.

Рентгенівський знімок був нормальний. Ми зауважили ознаки тяжкої праці і старіння організму, розписали графік лікування, і я повернувся до роботи – мене ще чекав останній на день пацієнт. Безпечної дози ібупрофену вистачало мені на цілий день і, зрештою, дедалі менше ставало тих особливо виснажливих днів по чотирнадцять робочих годин на добу. Моя подорож від студента-медика до професора-нейрохірурга майже завершилась: після десяти років невпинного навчання я був сповнений рішучості протриматися ще 15 місяців, до переможного кінця. Я заслужив повагу своїх вчителів і наставників, здобув кілька престижних національних премій, отримав пропозиції праці від найкращих університетів. Мій науковий керівник зі Стенфорда днями запросив мене і сказав:

– Поле, я вважаю, що ти найперший претендент на будь-яке місце, яке ти собі обереш. До речі: власне, нам на факультеті якраз потрібен хтось такий. Нічого не обіцяй, просто поміркуй про це.

Отже, у тридцять шість років я стояв на вершині: переді мною лежала Земля Обітованна, від Гілеаду і Єрихону – до Середземного моря. Я бачив там, на морі, прекрасну яхту, на якій ми з Люсі і нашими майбутніми дітьми будемо проводити відпустки. Я спостерігав, як біль в спині поступово відпускає мене, коли мій робочий графік стає вільнішим, а життя – спокійнішим. Я бачив, що нарешті можу стати для своєї жінки тим, ким обіцяв.

Невдовзі, через кілька тижнів, я відчув сильний біль у грудях. Може, вдарився на роботі? Може, тріснуло ребро? Бувало, я прокидався посеред ночі на змокрілому простирадлі, весь облитий потом. Знову стрімко схуд, – стрімкіше, ніж перед тим, – зі 175 фунтів до 145. Приєднався надокучливий кашель. Сумнівів не залишалось. Якогось суботнього дня ми з Люсі лежали на сонечку в парку Долорес в Сан-Франциско і чекали на її сестру. Люсі зиркнула на мій телефон і побачила на екрані результати пошуку в медичній базі даних за запитом: «частотність захворювань на рак серед 30-40-річних».

– Що це? Не думала, що тебе це аж так турбує, – сказала вона.

Я не відповів. Не знав, що сказати.

– Може, щось мені розкажеш? – спитала вона.

Люсі посмутніла, тому що теж із тривогою думала про це. І тому, що я не хотів їй нічого казати. І тому, що обіцяв їй одне, а вийшло зовсім інше.

– Скажи, будь ласка, чому ти не довіряєш мені? – спитала знову.

Я вимкнув екран і сказав:

– Хочеш морозива?

Наступного тижня ми мали відпустку, під час якої планували поїхати в гості до давніх, ще з коледжу, друзів у Нью-Йорк. З надією, що здоровий сон і кілька коктейлів допоможуть трохи збити тиск в автоклаві нашого подружнього життя.

Але Люсі мала інший план.

– Я з тобою до Нью-Йорка не поїду, – заявила вона за кілька днів до від’їзду. Вона хотіла цей тиждень побути сама, їй потрібен був час на осмислення наших стосунків. Говорила таким тоном, що мені починало паморочитись у голові, дедалі сильніше.

– Що таке? – вигукнув я. – Ні, цього не буде.

– Я дуже тебе люблю, і тому це так дивно. Але боюсь, що ми з