Дмитро Олександрович Корчинський - Війна у натовпі

Рубали зубилами, тупими сокирами, шліфували цеглиною: єдину "болгарку'' хтось вкрав у начальника інженерної служби. Зірку треба було закріпити на іншій плиті із заглибленням під неї, яке теж викресали в бетоні. Трибуна трималася, як піраміда. У пустелі її ніщо не спроможне зруйнувати, хіба що вибух. Вона і до сьогодні підноситься над плацом.

У такій справі головне — це правильний вибір будівельного матеріалу. В принципі я не поділяю "теорію руїн" Шпеєра, за якою не можна використовувати залізобетон для культових споруд. Один з прикладів марноти людських зусиль — цегла. Теоретично в умовах пустелі випалена цегла не підвладна часу. Однак на практиці ми пересвідчились, що сіль спроможна роз'їсти її повністю і напрочуд швидко. Стіни туалетів у солдатських казармах руйнуються за кілька років, не переживають п'ятирічний вік.

Казахи гидують мешкати в кам'яних будівлях. З довічного вони будують тільки мазари й мавзолеї. Мазар — це невеликий чотирикутний паркан навколо могили. Самі казахи у вірі не тверді, хоча обрізати їх почали ще з часів Тамерлана. Навіть улеми і мулли у них, як правило, узбеки або татари. Скажіть, яка користь від мулли в юрті? З усіх давніх звичаїв мусульманського обряду казахи зберегли вірність лише обряду похорону. А от святі місцяКоли в 1972 році з пустелі почали виселятися німці, депортовані туди Сталіним, вони залишили по собі оброблені поля, сади, виноградники й ошатні будинки під черепичною покрівлею. Продати їх було просто нікому. Німецький порядок захищали підпільні сили самооборони з лютими вівчарками. Казахів, що надто наближалися до їхніх поселень, могли справді вбити. Тож німців вони смертельно боялися і називали їх "фасистами". Лячно поводились вони і перед дунганами або корейцями, які також могли, не дуже роздумуючи, замордувати казаха. А ще їх дивував звичай корейців їсти собак.

Коли, зрештою, казахи зайняли німецькі поселення, вони витравили своєю худобою поля і баштани, повирубували дерева, запустили овець у будинки, що одразу ж перетворились на окотні кошари, а на подвір'ях гордо поставили юрти. Через рік, як непотріб, бо дощів там обмаль, розібрали дахи і пустили на паливо всі дерев'яні частини. Зважаючи на їхню звичку відкрито відправляти свої природні потреби, невдовзі все навкруги було сплюндрованим і загидженим, немов тут пройшлися полчища Чінгісхана.

Спілкування з казахами збагачувало досвідом. Вони називали мене "жолдаз бастиком " (товаришем начальником), віддаючи належне моїй формі капітана, посаді коменданта гарнізону і дільничного уповноваженого місцевої міліції. Під моїм контролем знаходилася територія, що за площею дорівнювала половині Чернігівської області. Та, мабуть, ще більше мене поважали через свиту, машину ГАЗ-66, товмача-узбека, водія та двох охоронців з кулеметом РПК. Казахи були у захваті від сигнальнихвогнів та барабанного магазина до кулемета. Аксакали захоплено цокали язиками, особливо коли я наказував казашці напоїти в'язнів. У кузові під тентом була клітка.

Під час "бігового сезону" — навесні і восени — дезертири в степу йшли на звук поїзда. В пустелі його чути кілометрів за тридцять. Дехто втрачав напрямок і, страждаючи від безводдя, сам біг за машиною здаватися. Та не всі дезертири були налаштовані мирно. Траплялися серед них і агресивні шибайголови, особливо грузини й інші "особи кавказької національності". Такі захоплювали окремі кочів'я, об'їдали мирних казахів, гвалтували казашок. Самі казахи ставилися до цього лиха стійко, а їхні дружини — "апи", що, як правило, мали з десяток дітей, особливою чутливістю до таких справ не відзначалися.

Крім добре відомих традиційних причин, дезертирство провокувала й місцева специфіка неустанних стосунків. Особливо серед військових будівельників, де постійно спалахували бійки на грунті міжнаціональної ворожнечі. Підпалювались бараки, переможену сторону били безжально. Ті, кому пощастило врятуватися, а таких було небагато, шукали найнедосяжніших притулків. Якось начхім полку протравив покинуту шахту хлорпікрином, аби винищити собак, що розплодилися в підземеллі. Яким же було наше здивування, коли з-під землі вибралася і кинулася врізнобіч ватага брудних обірваних людей. Солдати спіймали одного з них, явно азіатського походження. Залишки військової форми засвідчували його приналежність до будівельників.

— Ти хто?

— Салябон.

— Чому тут опинився?

— Льомом били.

Він показав розбиті пальці. Взимку будівельники мешкали в наметах на сорок місць. В них панував лютий холод. "Діди" і "пахани" тулилися навколо пічки польової кухні, що працювала на солярці, інші — по закутках. Оскільки прогріти намета жодною "буржуйкою" неможливо, умільці винайшли спеціальну конструкцію із труби великого діаметра, яку нарекли "ялиночка". Відра солярки вистачало на ніч, піч розжарювалась і не коптіла. Сам намет згорав ущент хвилини за три. "Ефіопи" вибігали звідти перелякані, але обгоріти не встигали. Від намета залишалися тільки матраци і смердючі палені шинелі, як відомо, вони не горять — лише тліють. Це була вже не "дідівщина", а невідомо що.

— Будеш погано служити, відправимо до стройбату, — лякали ми солдатів.

Вперше в житті я бачив замполіта роти у званні прапорщика. Хоча зустрічалися прапорщики навіть на посаді ротного командира. Хто був бригадиром у "зоні", залишався бригадиром і в загоні. Були містечка будівельників суцільно "чеченські" або "вірменські". Насправді ті ж "зони", хіба що без колючого дроту.

Одного солдата років двадцяти шести пускали в басейн для офіцерів завдяки його екзотичному вигляду: весь він, від нігтів рук до нігтів ніг, був розмальований татуюванням. Пускали з однією умовою — купатися голим. В його обіймах фотографувалися. Подивитись на нього приходили навіть баби з "воєнторгу", яких, здавалося, вже не було чим здивувати. Та й вони шаленіли в захваті від зображення мухи на члені солдата. Що вона символізувала, я по своїй наївності не знаю й досі.

Якось зайшов у "тифозний барак". Лежить один з гепатитом, увесь жовтий. На столі замість ліків — кусень ракетного кабелю. На оплітці ножем вирізьблено: "Пар-політробота".

— Я зарізав одного, — зізнається будівельни-грузин.

— Як зарізав?

— Ножем.

— А чому прийшов до нас?

— До дому не дійду — далеко. А ці заріжуть. Тож краще до вас.

Телефоную до прокуратури. Ті ні в яку:

— Ти хочеш навісити на мене це гімно. Викинь його з майданчика. Ще раз візьмеш не нашого, приїду з перевіркою.

Він так чіплявся руками за грати, що ми ледве вибили його з камери. Потім спробував заховатись за лазнею, та й звідти його викурили за стрільбище, і він подався на звук поїзда. Ми дали йому хлібину, аби не помер у дорозі. Як на загал, народ був паскудний.

Траплялися й справді незбагненні випадки. Одного разу солдати принесли з солончаків наскрізь об'їдений сіллю автомат "калашникова". Проведене розслідування не принесло жодних результатів.

У системі було