Ірен Віталіївна Роздобудько - Амулет Паскаля

Ірен Роздобудько — автор, що працює у різноманітних жанрах, і працює дуже успішно. Вона є переможцем Всеукраїнського конкурсу «Коронація Слова» (2005), конкурсу «„Книга року“ Бі-бі-сі» (2006), номінації «Відкриття року» на Книжковому ярмарку в Харкові (2006). Нині працює головним редактором журналу «Караван історій. Україна». Член асоціації українських письменників.
«Я не знаю, хто він такий — цей мсьє Паскаль. Я намагалась це з’ясувати протягом всього часу, поки писала. Для себе я назвала цей роман „філософською містифікацією“, хоча не впевнена, що так воно і є. Напевно знаю одне: цей текст був підземним струмком, котрий сам проклав собі стежку у темряві.
Напевно знаю друге: він сам знайде для себе багато інших стежок.
Напевне знаю третє: якщо в житті відбудеться щось незвичайне, на запитання „Чому?“, я відповідатиму: „Так хоче мсьє Паскаль!“»

Ірен Роздобудько

Амулет Паскаля

Частина перша

Цеглина, що лежить на краю даху

1

Коли люди бувають наодинці із собою, їм властиво робити якісь досить інтимні жести. Скажімо, чухати спину, залізши рукою під светр. І це ще не така крамола порівняно з багатьма іншими! Якими — уявіть самі. Тим більше, що немає у світі людини, яка б часом не спостерігала за собою збоку і не жахалася тому, ЩО робить, коли її ніхто не бачить. І це цілком нормально. Але іноді на мене накочується неабиякий жах, коли уявляю таку ситуацію: я із насолодою чухаю спину, повністю віддавшись цьому приємному відчуттю, і раптом переді мною розсуваються куліси, які до того надійно відгороджували мене від іншого виміру, — і у мене з’являється купа спостерігачів.

Усі вони — у вечірньому вбранні, з бокалами шампанського в руках… Вони стоять довкола дивана, на якому лежу я — у домашніх вовняних шкарпетках, засунувши руку під светр! Я вклякаю. Вони — також. Німа сцена…

Ми не можемо знати, хто знаходиться поруч — на відстані простягнутої руки або ще ближче: на відстані подиху, хто дихає нам у потилицю чи в яке невидиме обличчя ми посилаємо цівку диму, випущеного з вуст…

Простір довкола нас щільно забитий. Це навіть не комуналка, а швидше — буцегарня або тамбур потяга, в якому стоять примари. Або навпаки — ти сам є примарою в колі гарно вбраних людей. Завіса відхиляється лише на одну мить, і ти потрапляєш у цей вимір, як прибулець з іншої планети.

Хто хоч раз не уявляв таке? Той, з ким ніколи не трапляються подібні халепи.

У дитинстві мені хотілося заперечити всі закони фізики та астрономії. Малюнки в підручнику для п’ятого класу чітко показували влаштування Всесвіту: планети кружляють по своїх орбітах довкола Сонця. А я часом думала, чи не крутимося всі ми… в кабіні величезного ліфта? Той ліфт — у будинку, будинок — у місті, місто — у країні, країна — на планеті, яка незбагненно більша за піщинку нашого Всесвіту. Двері можуть несподівано відчинитися (адже хтось кудись їде в цьому ліфті!), і тоді протяг змете пригорщу планет, порушить кола цієї Сонячної системи і вся наука зведеться нанівець.

А ще я думала: можливо, ось ця система, що так вправно вималювана в підручнику, лише одна клітина на тілі велетня? Чи — його очне яблуко?

Мені здавалося, що світ влаштований, як мотрійка: менша вкладається в більшу. І так — до безкінечності… Так само і вимір вкладається у вимір.

Коли я почала малювати, вчителі казали, що мої малюнки надто «забруднені», адже навіть небо я малювала сповненим різних істот. Що вдієш, я так відчувала. Тому мене і вигнали з художньої школи…

Відчувши цю щільну всесвітню перенасиченість, я почала думати, де знайти місце, щоби там побути самій. Досить дивне було бажання. Монастир? Але в мені було забагато тілесного. До того ж там треба вставати о четвертій ранку…

Згодом — майже тепер! — я зрозуміла, що можу жити і розкошувати лише у… своїй голові, тобто — в уяві. Принаймні туди не пролізуть люди з бокалами шампанського в руках. Звісно, якщо я туди їх не впущу!

Усі мої дії і функціонування в активному суспільному житті закінчувалися втечею. Можливо, тому я потрапляла у всі пастки, котрі зустрічались на моєму шляху. Я давно помітила такий парадокс: ті, хто тікає, завжди опиняються впійманими на той самий гачок, якого намагались уникнути!

Попри це, гадаю, цей будинок не є пасткою. Хоча дуже схоже.

Він розташований на околиці маленького передмістя, за ним — чудовий ліс, а трохи далі височать гори із завжди білими верхівками.

Коли я думаю про те, як опинилася тут — у цій країні, у цьому будинку, біля цього лісу, — якраз і спадає на думку те, про що я вже говорила: ліфт відчинився, хід планет порушився, найменша мотрійка впала, розбилася, з неї вилетіла гуска, з гуски випало яйце, з яйця — голка. Голка впала в копицю сіна…

Усе просто.

Голка — це я…

На горішньому поверсі, в моїй кімнаті є все, що потрібно: туалет і ванна кімната, кухонний куточок з усіма прибамбасами техніки, котра сама варить каву, миє посуд, розігріває вечерю (якщо, звісно, я не їм унизу), спальня з величезним ліжком і вікном на всю стіну, в яке видно ліс і гори. Моє помешкання — єдине сучасне, що є в цьому будинку. Мсьє Паскаль улаштував усе це для мене, щойно побачив, що я приїхала в драних джинсах, з однією валізою і трьома колечками в одному вусі. Йому не треба було нічого пояснювати. Це мене цілком влаштовує, інакше б не витримала і знову втекла.

Часом він каже: «Де ви взялися на мою голову?!» Це означає, що він уже не може обходитись без мене. Я швидко звикла, що всі його слова треба сприймати навпаки. Вважаю, що це в мені йому і подобається. І мені в ньому також. Я не люблю прямолінійних людей. Чи тих, хто такими себе вважає. Часом їхнє «Ви маєте гарний вигляд» означає, що у мене синці під очима, а «Ви така порядна жінка!» красномовно свідчить, що я справжня курва, яка спить і бачить уві сні, як мсьє Паскаль підписує заповіт на мою користь. Також влаштовує те, що в мої обов’язки не входить миття посуду, що мені не треба мити підлогу та пилососити килими.

Мсьє Паскаль встає о третій годині чи то ранку, чи то ночі. Хіба я можу прокидатися так рано? Він це розуміє і не кличе мене, навіть якщо у нього вивертає суглоби. Хоча в такі ночі я сама це відчуваю (у мене шалена чуттєвість!) і спускаюся, щоб принести таз із гарячою водою і дістати з аптекарської скриньки ядучу зелену мазь. «Забирайтеся геть…» — стогне він, опускаючи руку на мою схилену над його колінами голову. Я щосили втираю мазь, і його ноги поволі теплішають, а мої долоні просто-таки горять вогнем. Коли біль стає нестерпним, він глибше занурює пальці в моє волосся і куйовдить його так, що вранці мені важко розчісуватися.

Якби наші гості, котрі, власне, бувають у нас не так часто, відхилили завісу свого виміру і на мить опинилися тут — о, що б вони подумали!

Одного разу, уявивши таке, я розсміялася.

Ранок настає