Юлія Гук - Німа

Тасіта Степ — піддослідна. Бо ким ще може почуватися в цьому світі загнана в глухий кут творча натура? Маленьке піддослідне мишеня, що лише якимось дивом тримається за життя, адже й у смерті не бачить сенсу. Наче за іронією долі, колишня художниця стає до роботи у фірмі з працевлаштування: скільки ж їх навколо — талановитих, але бездіяльних та нерішучих? І що вона відчуває до них — співчуття чи зневагу? Тому й не одразу дівчина зрозуміє, навіщо нею став так опікуватися вуличний музикант Жар. Допомога по господарству в обмін на секс — так почалися їхні стосунки. Та якось зернята добра проростуть у серці Тасіти, і Жар повернеться, щоб розповісти їй свою історію…

Тасіта — мій піддослідний щур, моя святкова іграшка, мій експериментальний кролик, моє навчання.

Сьогодні піддослідна почувається значно краще. Вона вже близько тижня не виходить на вулицю. Гадаю: тікає від реальності. Увесь час спить і дивиться дурнуваті серіали онлайн (знаєте, такі комедійні 30-хвилинні відрізки про справжнє життя вигаданих людей). Вона неймовірно боїться думати. Бо в її мисливій голові, окрім розуму, живуть психологічні розлади. Саме через це я мешкаю разом з нею.

О дванадцятій дня її будить мобільний. Прокинувшись, Тася ще довго думає, чи знімати їй слухавку. Уставати не хочеться. Розплющення очей викликає депресію, пригнічення, інколи — ненависть і агресію. Чому? Тому що перше, що доводиться бачити, незавершені полотна. Уявіть, нежила кімната: ані шпалер, ані фіранок, ані шафи. Тільки диван, запилена люстра, ноутбук з довгим шнуром, який зміїться попід полотнами, розставленими в кутках. Незавершені полотна… Мабуть, саме вони мучать її найбільше, нагадуючи про нереалізованість.

Вона виставляє руку з-під теплої ковдри й намацує телефон біля ліжка. Узявши його, неохоче розкриває обличчя. Розплющує одне око, щоб побачити номер. Телефонують батьки. Після секундних роздумів усе ж вирішує відповісти — батьки запрошують на гостину.

Тася збирається, наче вона геть не жінка. Ну не може жінка витрачати на збори всього десять хвилин! На виході зустрічаємось очима: спухле обвітрене обличчя з поспіхом нанесеним яскравим макіяжем, матово-червоні губи, обведені чорним очі. Страшні в неї очі, навіть мені якось боязко в них дивитися.

Її зовнішність просто волає про сексуальну невдоволеність і бажання бути поміченою. Але вона пояснює все по-іншому, згадуючи і панк-гурт, і творчий потенціал, і вираження власної індивідуальності.

На відході настрій стабільний. Не гарний, але й не поганий.

Поки йде по важкому мокрому снігові, грузнучи й пробиваючись крізь нього, Тасіта думає про власне призначення. До нього так само важко добиратися, як зараз брести по грузькому снігу. Заздрісники, причепи, невіри обліплюють, немов сніг, роблячи кожен крок важенним… Сніг б’є в обличчя, заліплює очі. Збиває з ніг вітер. А чи не так збивають її зі шляху власні виправдання, коли нічого не хочеться робити. А засліплення перед майбутнім, а страхи — вони такі ж перепони, як ці затверділі від холоду кучугури, через які доводиться перебиратися.

І тільки їй вирішувати, чи зупинитися серед хуртовини, дозволити дрібним сніжинкам зробити з неї кокон, загорнути в сувій білого непочатого й ніким не торканого полотна, поховати її мрії, чи роздерти білу пелену порухом і продовжити свій шлях через кучугури.

— Якби мрії здійснювалися легко, до них було б нецікаво йти.

Вона втирається мокрою рукавичкою.

— Та й чи матимеш задоволення, отримавши те, чого прагнеш, не докладаючи зусиль?

Важко переступає через велику купу снігу.

— І чи виростеш у власних очах, не зробивши нічого вагомого?

Після навідування батьків завжди відбувається «напад темряви» (так я його називаю). Під час нього вона немов починає гнити зсередини… Їй складно лишатися на самоті. Такої миті вона п’є пиво чи вино, шукає знайомих людей і тікає від них. Складно описати цей стан. Її ніби затягує якийсь чорторий. Я часто уявляю її внутрішній світ. Я впевнена, що там нависла імла, снують страшні химерні думки й живуть мерці — кострубаті монстри, що гниють і заражують тліном усе її єство. Я уявляю, як вони туляться своїми головами (з порожніх очниць яких визирають тлусті черви) до її думок, і ті покриваються слизом та струпами. Я уявляю, як ці монстри лізуть її стравоходом угору, до рота. І тоді вона прагне скинути їх донизу, заливаючи в себе дешевий портвейн. Тася часто говорить про цей стан. Каже, що такої миті їй здається, ніби хтось тягне її за горло всередину. І коли це починається, вона спалахує ненавистю та злобою. Деколи сльозами беззахисності. Їй хочеться знайти прихисток чи сховок. Щоб хтось обігрів її, зазирнув туди, усередину неї, хоч яким би страшним не було її нутро. І водночас їй ніхто не потрібен. Вона нікого не хоче туди пускати. Її душа оточена сталевою огорожею й замінованим полем, де кнопка спуску — її свідомість.

Увечері дозволяю їй випити трохи пива. Вона все одно не п’яніє від нього, але хоч трохи заспокоюється.

Тася ще довго не може заснути (останнім часом їй складно не лише прокидатися, але й засинати). Вона боїться звуків, що втихають. Боїться тіней, електричного чайника, який інколи вмикається сам собою посеред ночі. А найбільше боїться залишитися наодинці. У такі моменти внутрішня темрява поглинає її сутність і вона мимохіть задумується про власне призначення, про друзів, батьків, колишні стосунки з чоловіками та жінками, про помилки, що їх вона встигла накоїти. А найбільше — про свої полотна, до яких вона завжди повертається спиною. Тасіта почувається нереалізованою, безталанною, безхребетною… ледацюгою. А потім, перед самим сном, відбувається найстрашніше.

Коли сон починає її поглинати (цей момент вона чітко відчуває), вона готова кинути все: мрії, ідеали, моральні принципи. Для неї зникає сенс усього, чого бажала, чого прагнула, над чим працювала, чому була віддана.