Джордж Сондерс - Лінкольн у бардо

Ніч на 26 лютого 1862 року, цвинтар Оук-Гілл у Вашингтоні. Один із найславетніших американських президентів, Абрагам Лінкольн, серце якого розривається від болю через утрату 11-річного сина та через кривавий хаос, що охопив цілу країну: громадянська війна саме у розпалі. Багатоголосий хор найрізноманітніших неприкаяних душ, які з власної волі застрягли тут, на цвинтарі, між цим світом та потойбіччям, діляться своїми історіями, а тепер не зводять з президента пильних очей. Цитати з реальних і вигаданих творів реальних і вигаданих сучасників. Все це — «Лінкольн у бардо» Джорджа Сондерса, прониклива і пронизлива оповідь, сповнена співчуттям та насичена глибокими сенсами, написана надзвичайно майстерно і скомпонована неймовірно химерно. «Шедевр», — кажуть літературні критики. І додають: «Перш ніж розгорнути цю книжку, забудьте про все, що ви читали раніше. Так чи інак, вона ні на що не схожа».

Джордж Сондерс

Лінкольн у бардо

Кетлін та Алені

Частина перша

I

У день нашого весілля мені було сорок шість, їй — вісімнадцять. Знаю, знаю, що ви собі подумали: підтоптаний чоловік (зовсім уже не стрункий, лисуватий, кульгавий на одну ногу, з дерев’яними зубами) користується своїм подружнім правом, мало не до смерті жахаючи сердешну молоду…

Аж ніяк.

Бачте, якраз від цього я й відмовився.

Важко, з розчервонілим від випивки й танців лицем піднявшись уночі після весілля нагору, я знайшов її там виряджену за намовою якоїсь тітки у тонесеньку одежину з шовковим коміром, що ледь помітно тремтів, бо під ним трусилася вона сама, — і не зміг.

Натомість лагідно до неї озвався і відкрив їй своє серце: вона — красуня, я ж — старий, потворний, зужитий; то була дивна партія, що корінилася не в любові, а в доцільності, бо ж батько у неї був убогий, мати хворіла. Саме тому вона й опинилася тут. Усе це я знав дуже добре. Тож і сказав, що й пальцем до неї не торкнуся, адже в її очах бачу лише страх і… відразу (саме цим словом, пригадую, я тоді скористався).

Вона поквапилася запевнити мене, що ніякої відрази не відчуває, та мені впало в око, як аж перекривилося і спалахнуло від цієї брехні її чесне обличчя.

Тоді я запропонував, щоб ми стали… друзями. Щоб на людях поводилися в усьому так, ніби живемо звичайним подружнім життям. Щоб вона почувалася у моєму домі вільною і щасливою, ба більше — постаралася зробити цю оселю своєю. Нічого понад це я від неї не чекатиму.

Саме так ми й жили. Стали друзями. Близькими друзями. Й усе. А проте це вже було дуже багато. Ми разом сміялися і спільно приймали рішення по господарству; завдяки їй я тепер частіше звертав увагу на слуг і говорив з ними не так байдуже, як раніше. Вона мала гостре око й зуміла оновити кімнати за якусь дещицю, незначну частину тієї суми, яку я розраховував на це витратити. Бачити, як вона радіє, коли я переступаю поріг, як нахиляється до мене, коли ми обговорюємо якесь господарське питання, — усе це приносило мені таке щастя, що бодай якось його окреслити я навряд чи спромігся б. Я був щасливий, справді щасливий, але почав ловити себе на тому, що частенько промовляю тепер таку собі спонтанну молитву, буквально кілька слів: «Вона тут… ще тут». Моїм домом, таке враження, заструменіла раптом бистра річка, наповнюючи все навколо свіжими пахощами й упевненістю, що зовсім поруч — щось незмінно щедре, цілковито природне, і від усвідомлення цього мені часом аж перехоплювало подих.

Якось увечері, за обідом, коли до нас завітав гурт моїх друзів, вона без усякої спонуки збоку заходилася співати мені хвалебних пісень: розповідати, який я турботливий, розумний, добрий.

Наші очі зустрілися, і я побачив, що говорить вона все це цілком щиро.

Наступного дня я знайшов у себе на столі записку від неї. Сором’язливість перешкоджала їй виявити свої почуття на словах чи на ділі, мовилося там, але моя доброта до неї привела до таких наслідків, що кращих годі й бажати: вона була щаслива, почувалася у нашому домі чудово і тепер прагнула, як сама висловилася, «разом розширювати кордони нашого щастя у той інтимний спосіб, який для мене поки що чужий». Тому й просила, щоб я став тут для неї провідником — так само, як був провідником «у стількох інших проявах дорослого життя».

Прочитавши цю записку, я пішов вечеряти і побачив, як зашарілася вона від хвилювання. Там-таки, при слугах, ми перезирнулися, не приховуючи свого захоплення тим, що зуміли все ж створити, незважаючи на геть несприятливі обставини.

Тієї ночі у неї в ліжку я намагався поводитися точнісінько так само, як і до того: лагідно, шанобливо, уважно. Між нами мало що було — тільки цілунки й обійми, — а проте уявіть собі лишень, коли ваша ласка, усю розкіш цього несподіваного привілею. Ми обидвоє відчували, як хвилею здіймається в нас хіть (звісно ж), та в основі її лежало те міцне почуття, що його ми так повільно вибудовували: надійні узи, тривкі і щирі. До недосвідчених чоловіків я не належав: ще тим шаленцем був у молоді роки, чимало часу збавив (сором і згадувати) на Марбл-еллі, у Бенд-боксі, у тому жахливому Вовчому Лігві, та й одружений уже був, і то цілком щасливо, — але сила цього почуття виявилася для мене чимось зовсім новим.

Хоч ми про це й не говорили, проте обидвоє розуміли, що наступної ночі продовжимо досліджувати цей «новий материк», і вранці я вирушив до своєї друкарні, ледь долаючи ту силу тяжіння, яка настійливо веліла мені нікуди з дому не йти.

І треба ж такого — акурат тому дню й судилося стати «днем балки».

Ото вже пощастило, хай йому грець!

Я саме сидів за письмовим столом, коли з-під стелі обірвалася балка й ударила мене точнісінько от сюди. Тож наші плани довелося відкласти, аж доки я одужаю. За порадою лікаря, мене поклали у… словом, вони розсудили, що такий-от… хвороб-короб… буде для мене якраз… е-е…

ганс воллмен

Помічний.

роджер бевінс ііі

От-от, помічний. Дякую, друже.

ганс воллмен

Завжди радий прислужитися.

роджер бевінс ііі

Тож там я й лежав, почуваючись геть по-дурному, у тому своєму хвороб-коробі, у кімнаті, тій самій кімнаті, через яку ми недавно пройшли (весело, винувато, тримаючись за руки), прямуючи до її спальні. А тоді лікар повернувся, і його помічники перенесли мій хвороб-короб до нього на хвороб-повіз, і я зрозумів… зрозумів, що наші плани доведеться відкласти на невизначений час. Яке розчарування! І коли, коли тепер спізнаю я в усій повноті розкіш подружнього ложа, коли споглядатиму її оголеною, коли вона повернеться до мене у тому відомому стані, зі спраглими вустами і розчервонілими щоками, коли нарешті опаде навколо нас її волосся, розпущене одним грайливим, нестримним рухом?

Що ж, схоже, треба дочекатися повного мого одужання.

Прикро, геть прикро все склалося.

ганс воллмен

А проте знести можна все.

роджер бевінс ііі

Саме так. Хоча, зізнаюся, у той час я так не думав. У той час, на хвороб-повозі, ще вільний, я з’ясував, що можу ненадовго свій хвороб-короб залишити, тож одразу метнувся вбік, здійняв невеличку пилову бурю