Джордж Сондерс - Лінкольн у бардо
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
(А він же на вигляд зовсім іще молодий, еге ж, містере Бевінс? Бачите його обриси? А поставу?)
Так чи сяк, повернувся я до свого хвороб-короба й аж заплакав — у той спосіб, який нам тут приступний… ви, юначе, вже з цим стикалися? Коли ми, молодий добродію, у цей-от шпитальний двір допіру прибуваємо, і сльози нас давлять, то відбувається ось що: ми лише легенько напружуємося, в суглобах виникає таке дивне, не надто здорове відчуття, а всередині начебто починають лопатися дрібнесенькі бульбашки. Доки ми ще свіжі, то й обгидитися трохи можемо. Саме так і трапилося зі мною того дня на повозі: я так розгнівався, що з того всього аж у штани наклав, там-таки, у хвороб-коробі, і що ви думаєте? Увесь цей час те гівенце так при мені й залишалося і, якщо вже про це мова, — сподіваюся, вам, молодий добродію, ці подробиці не здаються надто грубими чи огидними і дружбі, яка зароджується між нами, шкоди не завдадуть, — воно, те гівенце, — тут, у моєму хвороб-коробі, ще й тепер, цієї хвилини, тільки-от добряче вже підсохло!
Господи, ви що — ще дитина?
Це ж дитина, правда?
ганс воллмен
Схоже на те. Тепер, коли ви про це сказали.
Ось він.
Уже майже сформувався.
роджер бевінс ііі
Перепрошую. Боже милий… Загриміти до хвороб-короба ще дитям — і слухати, як дорослий описує в усіх подробицях засохле гівенце у своєму хвороб-коробі… ох, не найкращий це спосіб увійти до нового… е-е…
Хлопець. Зовсім іще хлоп’я. Ой, леле.
Дуже перепрошую.
ганс воллмен
II
— Знаєте, — мовила мені місіс Лінкольн, — щороку взимку президент має давати низку офіційних обідів, а коштують такі обіди дуже немало. Якби я влаштувала три великі прийняття, то ті офіційні обіди можна було б із програми викреслити. Якщо мені пощастить переконати містера Лінкольна подивитися на це під таким самим кутом, то я неодмінно так і зроблю.
— Гадаю, певна рація тут є, — сказав президент. — Обґрунтовуєш ти цю думку дуже добре. Що ж, як на мене, можемо зупинитися на прийняттях.
На цьому й постановили, а тоді провели приготування до першого прийняття.
Елізабет Кеклі, «За лаштунками, або Тридцять років у неволі і чотири роки у Білому домі».
Аболіціоністи веселощі у Білому домі критикували, і багато хто від участі у них відмовився. Бен Вейд, подейкували, свій жаль з цього приводу висловив доволі жорстко: «А президентові і місіс Лінкольн відомо, що в країні — громадянська війна? Містерові Вейду і його дружині це відомо, тому брати участь у бенкеті й танцях вони відмовляються».
Марґарет Ліч, «Ранкова зоря у Вашингтоні, 1860–1865».
Діти, Тед і Віллі, постійно отримували подарунки. Від одного маленького поні Віллі був у такому захваті, що хотів кататися на ньому щодня. Погода була мінлива, і тривале перебування просто неба призвело до важкої застуди, яка перейшла у лихоманку.
Кеклі, там само.
Увечері п’ятого числа Віллі палав у гарячці, а мати одягалася тим часом на бенкет. Дихати йому ставало дедалі важче. Вона зрозуміла, що у нього набряк легень, і злякалася.
Дороті Мізерв Кунгардт та Філіп Б. Кунгардт-мол., «Двадцять днів».
III
Прийняття [яке влаштували Лінкольни] критикували просто нищівно, проте всі важливі люди на нього таки прийшли.
Ліч, там само.
Через тисняву ясно побачити щось було неможливо; залишалося лише приголомшено просуватися вперед, начеб опинившись на справдешньому східному базарі, де мало не паморочилося в голові від розмаїтих духів, одеколонів та парфумів, а навколо знай миготіли всілякі віяла, перуки, капелюхи, скривлені у гримасі обличчя й роти, роззявлені у раптовому скрику — скрику радості або й жаху, хтозна.
Марґарет Ґарретт, «Усе це я справді бачила: спогади про жахливі часи».
Що кілька ярдів стояли у вазах екзотичні квіти з президентської оранжереї.
Кунгардт і Кунгардт, там само.
Дипломатичний корпус збився у яскравий гурт: лорд Лайонс, мсьє Мерсьє, мсьє Стекль, мсьє фон Лімбурґ, сеньйор Тассара, граф Піпер, шевальє Бертінатті та інші.
Ліч, там само.
Східну кімнату освічували багатоярусні люстри, що висіли над килимами барви зеленавої морської піни.
Девід фон Дреле, «Сходження до величі».
У Блакитній кімнаті звучало водночас кілька мов: то європейці вшановували неабиякою увагою генерала МакДавелла, який говорив досконалою французькою.
Ліч, там само.
Представлені були, таке враження, кожна нація, кожна раса, кожне звання, кожен вік, кожен зріст і кожна товщина, кожен тембр голосу, кожна зачіска, кожна постава і кожен аромат; от наче веселка взяла й ожила, озвавшись нараз найрізноманітнішими говірками.
Ґарретт, там само.
Там були члени кабінету, сенатори, члени Палати представників, визначні громадяни та жінки-красуні майже з кожного штату. Армійських офіцерів рангу нижчого, ніж командир дивізіону, було небагато. Прийшли французькі принци, а також принц Фелікс Сальм-Сальм, прусський аристократ і кавалерійський офіцер, який служив при штабі генерала Бленкера…
Ліч, там само.
…той хвацький німець, Салюм-Салюм; брати Вітні (близнюки, яких і не розрізнити, от лише один носив еполети капітана, а інший — лейтенанта); посол Торн-Тулі; містер і місіс Фессенден; романістка Е. Д. Е. Н. Саутворт; Джордж Френсіс Трейн зі своєю чарівною дружиною («удвічі молодшою і вдвічі вищою» за чоловіка, стверджував популярний у ті часи дотеп).
Ґарретт, там само.
Кілька згорблених літніх добродіїв збилися у коло, понахиляли один до одного голови і завзято щось обговорювали; на тлі велетенської квіткової композиції їх можна було й не помітити. То були Абернаті, Севіл і Корд — до кінця того року не доживе жоден. Неподалік стояли височенні й страшенно бліді сестри Кастен; вони скидалися на алебастрові квіткові тичинки, що тягнуться до світла, бо аж шиї повитягували, так їм кортіло підслухати ту розмову.
Джо Брант, «Цитадель Союзу[1]: спогади і враження».
Об одинадцятій місіс Лінкольн за руку з президентом відкрила прийняття і провела гостей по Східній кімнаті.
Ліч, там
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лінкольн у бардо», після закриття браузера.
