Юлія Гук - Німа

Сьогодні особливий і важливий день. Не через те що Різдво (піддослідна не вірить ані в щось, ані в когось).

Колись її дуже турбувало питання смерті. Вона витратила чимало часу, щоб збагнути, що ж станеться з її внутрішнім світом після того, як припинить функціонувати тіло. Єдиною прийнятною версією їй здалася реінкарнація. Складно було повірити в те, що життя вимірюється лише кількома десятками років. Звісно, не хотілося, щоб на цьому все закінчувалося…

Усупереч таким прогресивним думкам, Тася завжди святкує Різдво з батьками. Їй подобається романтика свята, вогники свічок, запрошування предків на Святу вечерю, материні молитви, кутя, смачні страви. У дитинстві на Різдво вона відчувала себе причетною до чогось містичного, химерного, фантастичного й незбагненного. Тоді вона вірила, що всі родичі, яких вона знала, і ті, кого не бачила ніколи, справді залітали через відчинене вікно й вечеряли разом з нею…

Тільки зараз подумала: а може, їй бракує віри? Може, у її житті просто немає чудес? Люди, які мають віру, по-своєму щасливі. У неї ж не було любові навіть до батьків. Так, вона поважала їх, почувалася вдячною, але водночас абсолютно відчуженою.

До батьків Тасіта приїхала в поганому настрої. Дорогою вона весь час згадувала сон. Але він не хотів вивергатися з надр забуття. Тася спромоглася пригадати тільки, що він був дуже приємний і теплий.

Батьки, як завше, радо зустрічають її. Запалюють свічки й сідають до столу. Мати урочисто проказує слова молитов. Батько притискає долоні одна до одної і мовчить. З виразу його обличчя видно, що він хоче якнайшвидше попоїсти й сісти за комп’ютер. Тася насмішкувато поглядає на матір: дівчина вже два роки не носить на шиї хрестика.

Швидко між Тасітою й батьком спалахує сварка. Дівчина домагається взаєморозуміння. Прагне пояснити, чому в неї рвані джинси, чому все ще не знайшла роботу, чому не має дітей і чому вкрай рідко прибирається в хаті. Я відчуваю, ні, я бачу, як внутрішній, огидний, злий, знавіснілий монстр лізе через горлянку Тасіти й намагається дотягнутися до батька.

— Я хотів би, щоб твоя суть збігалася з твоїм іменем! — спересердя волає батько й вискакує з-за столу.

Цікаво, що то за ім’я? Латина? Чи грека? Повернемося додому — обов’язково пошукаю в словнику…

Химерний монстр Тасіти раптово зривається з язика й котиться назад. Замість гніву її пронизує біль. Важезний біль. Ясна річ, адже людина, яка повинна як ніхто розуміти, називає її ненормальною… Тут будь-хто втратить рівновагу.

Тася мовчки прибирає зі столу. Мати співчутливо дивиться на неї. Ловить дівчину на кухні й обіймає. І тут… я бачу те, чого ще ніколи не бачила. Тася плаче! Жодного разу я не бачила, як вона плаче.

— У мене нічого не виходить… Я ні до чого не здатна. Навіть там, де вважаю себе майстром. Я терпіти не можу людей… Я не маю жодного знайомого, хто хоча б частково мене розумів… Я не знаю людей мого розумового рівня… Я ніколи не закінчую полотна… Мені так самотньо… Я ніколи не закінчу ті кляті полотна!

Сльози безперервно течуть її обличчям, котяться по шиї, губляться в комірі її сорочки. А вона все говорить і говорить.

Це було вперше, коли вона комусь щось говорила. Окрім мене. Мені можна нічого не говорити. Я й так усе розумію.

Психологічний стан стабілізовано. Піддослідна налаштована змінити себе, своє життя.

Цікаво, на скільки її вистачить?

Її ранок починається о третій годині дня.

Тася встає з ліжка тільки тому, що бачить годинник і лякається втраченого часу.

Кожен її день починається думкою, що от сьогодні вона точно візьметься за малювання. Саме сьогодні з-під її пера народиться художній шедевр. З’явиться картина настільки відмінна від решти відомих полотен, що критики заговорять про новий жанр, новий ідеал, новий усесвіт. Вона переконана, що це станеться саме сьогодні. Тож, з’ївши пару канапок, заходить до кімнати поступом переможниці. А тут погляд ковзає по недомальованих «шедеврах», а потім зупиняється на ноутбуку. Я просто бачу, як спалахує думка: «Лише пару серій — і стану до роботи. Кіно потрібне, щоб налаштуватися…». І її горда постава зминається, скоцюрблюється перед віртуальним світом.

А вона ж усе ще думає, що ввечері продовжить одну з робіт. Просто їй потрібен час… Ну зовсім трошки часу для налаштування.

«Я тільки-но прокинулась. Не можна отак одразу поринати в роботу, за яку вже давно не бралася? Тільки дві серії…» — переконує вона себе.

Я знаю такі балачки. Увечері, коли опам’ятається, скаже, що починати щось уже пізно. Так і просидить за ноутбуком до ранку, сьорбаючи з пляшечки пиво.

Четверта ранку. Міцно стулені повіки.

«Завтра. Тобто вже сьогодні… зранку встану й відразу почну працювати…» — подумки заспокоює себе.