Ірена Ігорівна Карпа - Волонтери. Мобілізація добра

Люди для людей! Під цим девізом працюють сотні волонтерів у зоні АТО. Сповнені болю та обурення, віри та гіркоти, суму та надії історії про тих, хто, забувши про спочинок, допомагає біженцям і бійцям АТО, ризикуючи власним життям намагається зберегти чуже.
До книжки увійшли твори відомих українських авторів: С. Жадана, І. Карпи, М. Кідрука, Г. Вдовиченко, Л. Денисенко, І. Роздобудько, І. Славинської, Г. Шиян, А. Любки, К. Бабкіної.
«Усі, хто волонтерить, так чи інакше пропускають той біль світу через себе. Вроджена емпатія? Пристрасть до самопожертви? Бажання робити світ кращим у будь-який спосіб, бо так навчилися в дитячих книжках і героїчних фільмах? Хтозна. Достеменно одне — вони ніколи не стоять осторонь. Розгрібаючи найгірші, найбільш стресові ситуації, самі залишаються притомними. Що допомагає їм вижити?» (І. Карпа).
Ця книга — про звичайних людей поруч із нами, які іноді здаються справжніми атлантами, на чиїх плечах тримається наш світ. Тих, хто робить надзвичайне для бійців, поранених, сиріт, біженців, з ранку до вечора шукаючи можливості для допомоги: збирає гроші на ліки, надає притулок тим, хто залишив рідні домівки, годує, напуває, зігріває… Це волонтери. Мирні воїни світла. Строкатий килим із віршів, есеїв і щемливих оповідань найкращих українських авторів змусить задуматися над цим феноменальним явищем та, мабуть (хто знає), зважитися на власний крок.

Волонтери. Мобілізація добра

Бідна, бідна моя Україна... Це кажу вголос я, Ірена Карпа, у XXI столітті, а не котрийсь із високочолих заплаканих класиків сто чи двісті років тому. Я дивлюся останні новини — у Фейсбуку, у телевізорі, чую їх по телефону. І плачу гіркими сльозами, на які здатні лише безсила лють і болюче співчуття. У такі миті мені байдужі пафос і банальність моїх слів. Мозок просто безсилий охопити масштаб трагедії, у котрій цієї миті живуть мільйони моїх співвітчизників. Безкінечні звістки про загибель солдатів на Сході. Падіння гривні. Змаління всіх виплат. Зростання цін. Паніка. Страх, що ворог захопить нові й нові території. За що нам це? Чому? Невже ми досі не заплатили за уявні та наявні помилки предків, якими б вони не були? Бідна, бідна моя Україна. І коли це все закінчиться, питаю себе я, питаєте себе ви, питають усі: від селянина до політолога, від журналіста до шкільної вчительки і, певно, навіть знахарів і відьмаків. «Молодих покалічать і уб’ють, старі помруть з голоду!» — у телефоні аж буяє оптимізмом мама. То там, то сям люди говорять про голодний бунт і Третій Майдан. Усе змінюється блискавично: поразки, перемоги, прогнози, припущення.

Аж тут, наче відчуваючи, про що я думаю, мені телефонує знайома волонтерка Юля. Що ти там, каже, Карпа, в депресію не впадаєш? Та от тримаюся, як у мультиках, за краєчок прірви, бо який сенс від тої депресії. Отож і я так, каже вона. І мені в голові не вкладається, як вона може нас порівнювати — себе, таку активну, яке робить надзвичайно багато для бійців, поранених, сиріт, з ранку до ночі шукаючи гроші на гострі потреби, все купуючи й відправляючи адресантам на передову і — що найважче — отримуючи звістки про смерть вчорашніх опіканців, із такою нездалою мною. Нічо, каже Юля, єдине, що рятує, — це спортзал. Хоч трохи мозок відключається. Я ото навіть думала на пару днів поїхати відпочивати, а який сенс? Однаково мозок буде тут.

Поки кладу слухавку, очі натикаються на звичайний фейсбучний мотиватор. На тлі загальної харчово-гривневої паніки такі речі привертають увагу за принципом виключення: «Справжня перемога для нас — це перемога над своїм негативним мисленням».

Я завжди з підозрою ставилася до різноманітних людей «на позитивчику». Вони мають звичку особливо ні в що глибоко не вдаватися — я такий собі позитивний, нащо мені ваші проблеми. (Один такий цілком культовий персонаж, пам’ятаю, під час протистояння на Майдані у грудні дивився на все з місточка, «бо ж страшно», що потім, зрештою, не завадило йому зі сцени горлати геройські гасла і всіляко настроювати інших на «позитивчик».) Що ж, кожному своє. Знаю одне — усі, хто волонтерить, так чи інакше пропускають той біль світу крізь себе. Вроджена емпатія? Пристрасть до самопожертви? Бажання робити світ кращим у будь-який спосіб, бо так навчилися в дитячих книжках і героїчних фільмах? Хтозна. Достеменно одне — вони ніколи не стоять осторонь. Розгрібаючи найгірші, найбільш стресові ситуації, самі залишаються притомними. Що допомагає їм вижити? Юля каже — спортзал...

У цій книзі — про волонтерство і не тільки — зібрано чимало історій від найкращих українських авторів. (Усіх улюблених заманити, на жаль, не вдалося. Причини на те були різні — у когось брак часу, у когось небажання загравати з подібними темами, «невідчуття» їх.) Але вийшло далеко не зле. Вийшло, як би то сказати вчасно. І значно ширше, ніж уявлялося на початку, — думала, буде збірка струнких і стриманих есеїв від українських опініон-мейкерів. А на виході одержали строкатий килим із віршів, есеїв, щемливих оповідань і ріал-таймових записок. Хтось сильно заглиблювався в деталі, проблематику, саму суть феномену волонтерства, хтось лише пройшов по дотичній, геніально зачепивши ті струни, що найбільш зрезонують у читацькій душі. Кожен сам для себе вирішує, наскільки кон’юнктурною чи пропагандистською є соціальна тематика. Як на мене, хороший автор інтуїтивно уникне ризику творити штампи. Війна, до якої найбільший стосунок має українське волонтерство, — тема неоднозначна, гостра, болюча і значно об’ємніша, ніж ми зараз можемо собі уявити.

Як там у Жадана?

Прийде час, і яка-небудь наволоч

обов’язково буде писати про це героїчні вірші.

Прийде час, і яка-небудь наволоч

скаже, що про це взагалі не треба писати.

Ірена Карпа

Галина Вдовиченко

Госпіталь. Розвантажувальні дні

— 1 —

— Хлопці ногу мою знайшли, — повідомляє Володя-ротний. Він дмухає собі на пальці, бо занадто спритно вхопив горнятко свіжозапареного чаю — мало на підлогу не випустив.

Попереджала ж: гарячий! Що ще за муть про ногу?

— Яку ногу? — далася спровокувати на за- питання.

Жодного поруху у Володиному обличчі. Він береться за ручку над головою, підтягується на лікарняному ліжку вище, підпихає собі подушку під спину. Кивок на ногу без ступні, сповиту бинтами: невже не зрозуміло?..

Хлопці з сусідніх ліжок ховають усмішки. Хтось тримає Марину на оці, хтось кидає короткі погляди — цікаво ж, як вона реагуватиме. Розважаються, наче шестикласники на уроці. Тільки у кожного як не рука в апараті з металевими спицями, то нога на витяжці.

— Щойно хлопці дзвонили, — незворушно веде далі Володя-ротний. — Знайшли, кажуть, твою ступню! Ага, кажу, то що? Як там вона, без мене? Почорніла... Навіщо ж вона мені, чорна? — Володя розводить руками: ні до чого, мовляв. — Кажу їм: а як там ситуація з сєпарівськими ступнями? Бо мені й чужа підійде. Відрубайте у сєпара. Ноги ж не винні. За дурною головою і ногам нема спокою. Я на сєпарську ступню погоджуюсь!

Оповідач фиркав, випускає нарешті на волю широку усмішку. Хлопці підхоплюють хвилю. Довго ж стримувалися. Га-га-га! — струшує сміхом палату хірургічного відділення, — га-га-га!!!

Чорний гумор тут за таблетку править, за таблетку-антидепресант. Он як завзято регочуть. Особливо ті, хто без руки, без ноги. Смішно їм цієї хвилини — і слава Богу.

— А раптом не праву ногу пришлють? Раптом ще одну ліву? — вступає у гру Марина.

— То ходитиму «наліво», — відбиває подачу Володя, провокуючи новий вибух реготу. — Лівою! Лівою! Лівою!

Двері рвучко відчиняються. Медсестра. Ні, це вже занадто! Вона не потерпить безладу. Що за шум? За стіною, між іншим, люди відпочивають! І на тумбочках поприбирайте зайве! І на столі.

Медсестер і санітарок у госпіталі бракує, особливо тепер, коли поранених везуть та й везуть зі Сходу. Лікарі тут дива роблять, а от з доглядом проблеми, без волонтерів не обійтися. Ще й ліків катастрофічно бракує, та що там ліків — усього бракує, навіть питної води. В усьому потреба — в одязі, взутті, зубних пастах, щітках,