Януш Вишневський - Зміщення спектра

Книга «Зміщення спектра» Януша Вишневського є продовженням книги «Самотність у Мережі». Події попередньої книги відбувались 21 рік тому і персонажі нової книги вже давно стали батьками. В попередній роботі письменнику вдалося відтворити справжнє кохання, що правда з деякою особливістю. Вона полягала в тому, що герої спілкувались переважно в мережі, не бачивши один одного до цього. Нова книга буде сповнена посиланнями на попередню, коли персонажі згадуватимуть своє буремне минуле.

Новим героєм стане Якуб – молодий студент, що вчиться на інформатика в одному з провідних університетів. Він навіть не підозрює, наскільки велике кохання було у його матері, якою стала героїня попередньої книги письменника.

Другим важливим персонажем в історії стане дівчина Якуба, яка одного разу натрапить на неймовірно цікаву книгу, що приведе її до приголомшливих висновків. До речі, читати онлайн книгу «Зміщення спектра» Януша Вишневського українською мовою можна на нашому сайті електронних книг.

Можна сказати, що ця книга є певним переосмисленням попередньої. Справа в тому, що дівчина Якуба знайшла книгу, яка в точності оповідає події 21-річної давнини. Героям доведеться дізнатись, ким був батько Якуба насправді, а також пережити давно минулі емоції. Книга неодмінно сподобається тим, хто вже знайомий з попередньою.

Скачати книгу «Зміщення спектра» Януша Вишневського можна безкоштовно, без реєстрації та sms (смс) в таких форматах, як fb2 (фб2), txt (тхт), rtf (ртф), epub (єпаб), скориставшись нашим ресурсом електронних книг.

Чуттєве продовження бестселера «С@мотність у Мережі» – 21 рік по тому!

Якуб – студент факультету інформатики в університеті. Він не знає, що в житті його матері було велике кохання, яке й досі її хвилює. І от його дівчина раптом помічає дивовижні зв’язки між книжкою, яку саме читає, і життям свого коханого. Вона починає пошуки і наштовхується на таємницю. Хто насправді є батьком Якуба? Чи має вона право знайти відповідь на це питання?

Родинні секрети, ретроспекції, різні країни – герої наново переживають давно забуті емоції, прагнуть розібратись у власних почуттях і зрозуміти, чи правильний вибір вони колись зробили.

© Janusz L. Wiśniewski, 2019

© О. Кравець, Н. Бічуя, В. Степанов, Л. Хворост, пер. з пол., 2019

© «Фабула», макет, 2019

© Видавництво «Ранок», 2019

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо – і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

18 липня, ніч

З гуркотом відчинились двері, і до спальні ввалився Йоахим. Вона почула важке сопіння, а згодом сморід алкоголю, перемішаний з потом і часником. Міцно стиснула повіки й заніміла, відчуваючи на сідницях його витягнену долоню, якою він намагався задерти її нічну сорочку. Рвучко відіпхнула його руку і швидко пересунулась на край ліжка. Він почав щось злісно бурмотіти собі під ніс. Згодом ліжко затряслось, затремтіло, і все затихло. Їй відлягло лише тоді, коли почула його голосне хропіння.

Не спала, вичекала до півночі. На вежі місцевого костелу бамкав дзвін. О двадцять третій він бив одинадцять разів, а через годину, опівночі – лише притишеним, немічним, одиноким глухим ударом. Так, ніби втомлений недільними месами і щедрими вечерями парафіяльний ксьондз знав, що не варто будити його та прихожан. Тихо вислизнула з ліжка. З шухлядки кухонного креденса витягнула з-під мотлоху заховану пачку цигарок. До високої кришталевої склянки накидала кісточок льоду й налила віскі. Те саме в другу. Сіла на бетонну підлогу балкона, поставивши обидві склянки на купі побитих, колись дуже давно світло-коричневих, а тепер брудно-сірих, потрісканих плиток, які Йоахим на початку минулого літа наказав зірвати якомусь облицювальнику, плануючи покласти замість них дошки. Одне літо минуло, друге, а купи плиток надалі займають половину балкона, прикриваючи почорнілий бетон.

Вона сперлася плечима об шкарубку поверхню стіни і глибоко затягнулася цигаркою. Відчула запаморочення. А так насправді, то вона курить раз на рік. І віскі п’є лише раз на рік. Вісімнадцятого липня. І лише раз згрішила. Того року. Вісімнадцятого липня. Двадцять років тому. Може, і не смертним гріхом, але, мабуть, головним, бо ті інші невинні незначні попередні гріхи навіть не вартують роздумів, не те що сповіді. Простягнула руку по склянку й пила так довго, аж відчула на губах холод від кісточок льоду.

Двадцять один рік тому. У Парижі…

Летовище. У терміналі повно людей, але в ньому тихо, як у катедрі зі скла та бетону. Так, ніби до нього прибули тільки глухонімі. Вона виразно чує свої кроки, відлуння яких багаторазово посилюється мармуровою плиткою. Поспішаючи, оминає групку людей з камерами та мікрофонами в руках. Швидко підходить до важкої кремово-білої стійки. Раптом перед стійку виходить старший, сивоволосий чоловік у темно-синій формі із золотистим значком авіакомпанії. Запитує англійською: чи вона, бува, не чекає когось із цього рейсу. Коли вона підтверджує це коротким кивком голови, чоловік міцно хапає обидві її руки і тихо каже, цідячи слово за словом, дивлячись їй в очі:

– 800 не прилетить…

Вона бачить себе. Дуже чітко. Стоїть ще спокійна. Якусь мить вона дивується, чому цей незнайомець стискає її руки. Враз чує його голос, ніби розтягнений у часі, ніби відтворений зі сповільненої магнітофонної плівки: «Усі загинули…». Відразу ж після цього вона повертає голову, думаючи, що це дивне речення сказане не до неї, а до когось, хто стоїть позаду. Але позаду нікого нема. І тоді починає розуміти ті слова:

– Чи був там хтось із Ваших близьких? Нам дуже прикро…

Простягнула руку за другою склянкою. Попіл, що звисав із затисненої між тремтливими пальцями цигарки, осипався на бурштинову рідину, що зблискувала в місячному світлі. Хвилину вона дивилася, як він потопає сіро-чорними, круглими пилинками, що, розпущені, назавжди зникають у безвісті, і їй ставало ще сумніше. Проковтнула сльози, запалила ще одну цигарку. Подумалось, що вона, певно, уже трішки п’яна. Тоді зазвичай або замовкає, або ж відчуває непереборне бажання розмовляти. Та лише з собою. Аби ніхто ні про що не запитував, не коментував, не дивувався, не вдавав, наче все розуміє чи навіть співчуває, хоча вона чудово знає, що абсолютно нічого не розуміє й не чує поготів.

Зараз так само почувається.

Хоче про це говорити. Сама з собою. Коли наближається до стану сп’яніння, самих розмислів їй уже не вистачає. Мусить вголос висловити свої думки, вивільнити їх з голови. І обов’язково мусить їх почути. Часто це зовсім не монолог. Вона справді розмовляє сама з собою, ставить собі запитання; якщо вдається, сама собі на них відповідає, дискутує, іноді навіть свариться сама з собою. Нібито біля неї стоїть або сидить якась друга, інша вона. Дуже це дивне, а на думку її іпохондричної приятельки Уршули, шкідливе й небезпечне, адже є «безперечним симптомом неминучої шизи, і я на твоєму місці записала б усе це на телефон і помчала з тим до психіатра, ти ж, прецінь, ту шизу маєш у генах». Щодо цього останнього, то Аліція, безперечно, мала рацію. Насправді успадкувала це від свого батька. На щастя, це єдине, крім кольору очей, що має від нього. Він також, повертаючись п’яний з роботи, передусім – у повній мовчанці – без жодної на те причини товк маму. Коли вона падала, притискав її взуттям до підлоги.

– Дуже добре це пам’ятаю… – розпочинає вона.

Говорить тихо сама до себе, стискаючи пальцями склянку, так, ніби хоче її розчавити.

– А також те, як я кинулась на нього, відтягаючи його ногу у великому заболоченому черевику з заіржавілими набійками на