Джулія Квін - Герцог і я, Джулія Квін

— Я так люблю тебе, Даффі…

До вечора цього довго-довгого дня Дафна згадала листи, передані їй старим герцогом, і вирішила заговорити про них із Саймоном.

Листи його батька. Що може бути в них? Вибачення? Звинувачення? Каяття? Герцог Мідлторп радив їй вибрати потрібний момент для вручення Саймону. Дафні хотілося думати, що цей момент настав: Саймон відкинув нав'язливу думку про помсту, а значить, почав позбавлятися вантажу ненависті, своєї залежності, від темних сил, що заповнювали душу.

Не раз Дафна відчувала бажання розкрити і прочитати хоча б один лист, але так і не піддалася цій спокусі. І ось тепер вона принесла їх із потайного місця у себе в спальні та поклала перед Саймоном.

— Що це? — спитав він.

— Листи твого батька. Мідлторп передав їх мені для тебе. Ти пам'ятаєш? Я вже казала тобі. Він кивнув головою. Спокійно кивнув головою.

— Так, пам'ятаю, що просив їх спалити.

Дафна трохи посміхнулася:

— Мабуть, старий наважився не виконати твоє прохання.

Саймон теж зобразив усмішку.

— І ти зробила те саме, як я бачу, — сказав він.

Вона опустилася на софу поруч із ним.

— Хіба тобі не хочеться їх прочитати?

Він відповів не одразу.

— Не знаю, — сказав він потім.

— Вони можуть допомогти тобі остаточно позбутися минулого, — сказала вона.

— Або зробити справжнє ще важчим, — заперечив він, і вона не могла не погодитися з ним.

Саймон дивився на пачку, перев'язану стрічкою, і чекав, що зараз на нього нахлине колишня злість, яка перетвориться на лють… на шаленство.

Але він не відчував ні того, ні іншого. Нічого.

Це було дивне, дивовижне відчуття. Він чекав на все, крім цього. Жодних почуттів. І жодного бажання прочитати їх.

Він повернув голову до Дафни, яка дивилася на нього з тривогою.

— Мабуть, я зачекаю з читанням, — сказав він.

— Ти не хочеш знати; що там написано?

Він заперечливо хитнув головою.

— Але ж ти не збираєшся спалити їх?

Він знизав плечима.

— Напевно ні.

Вона переводила погляд з його обличчя на листи та назад.

— Що ти хочеш робити з ними?

— Нічого.

— Зовсім нічого?

Він усміхнувся:

— Я вже сказав саме це.

— А-але… куди ж їх?.. — розгублено промовила Дафна.

Його посмішка стала ширшою.

— Ще трохи, і ти почнеш заїкатися, як я.

Її це не надто насмішило, і, зігнавши усмішку, він знову заговорив:

— Мені справді не хочеться… розхотілося… ворушити старе. Нехай листи зачекають.

Завдяки тобі я майже викинув… звільнився від пам'яті про батька… І поки що не хочу впускати його знову у свої думки та душу. — Він обійняв Дафну. — Зараз у мене інші думки та справи… найважливіші…

— Саймон…

Вона почервоніла, бо в кімнаті було ще світло, і тому, що його дії стали прямо відповідати його натякам.

Епілог

…Нарешті в сім'ї Гастінгсів народився хлопчик!

Слідом за трьома дочками у герцога та герцогині з'явився спадкоємець. Ваш автор може уявити почуття радості та полегшення, що настало в цій чарівній сім'ї після згаданої події: адже загальновідомо, що всі люди з достатком особливо чуйно ставляться до питання про успадкування їхнього добра (і титулу теж).

Ім'я новонародженого ще не стало загальновідомим, проте ваш автор дозволяє собі зробити досить сміливе припущення: оскільки сестрам були присвоєні імена за алфавітом — Амелія, Белінда і Віолетта, хіба можна буде назвати наступну дитину (хлопчика) інакше, ніж Гілберт?

«Світська хроніка леді Уїслдаун», 15 грудня 1817 року

Саймон здивовано сплеснув руками. Газетний листок плавно покружляв у повітрі і почав опускатися на підлогу.

— Звідки вона, ця бісова леді Віслдаун, може знати таке? — вигукнув він. — Ми нікому ще, на мою думку, не говорили про те, що вирішили назвати дитину саме Гілбертом!

Дафна не могла стримати усмішки, дивлячись на бушуючого чоловіка. Через таку дрібницю.

— Просто випадкова здогадка, — сказала вона умиротворююче і знову переключила всю увагу на немовля, що лежало в неї на руках, у якому вже бачила копію Саймона.

— Зовсім не так просто! — не заспокоювався той. — У неї, напевно, всюди доглядачі. І у нашому будинку теж! Я це припускав і раніше!

— Ну вже в нашому напевно їх немає, — розсіяно сказала Дафна, більше зайнята спостереженням за дитиною, яка зуміла схопити її за палець, ніж привела її в невимовне захоплення.

— Якась Віслдаун, — продовжував бурчати Саймон. — Ніколи не чув такого прізвища. Чому ніхто досі не змусить її замовкнути?

— Це дуже легко зробити, — задумливо мовила Дафна. — Потрібно, щоб усі перестали купувати її газети. А ти не тільки витрачаєш на неї гроші, а й читаєш…

— Я? Цю нісенітницю?

— А з чиїх рук вона щойно впала на килим?.. І, мабуть, Саймоне, іноді мені навіть подобається те, що вона пише, ця леді. Наприклад, назвала нашу сім'ю чарівною… Хіба насправді це не так?

Декількома днями пізніше в невеликій кімнаті, яку вона, мабуть, знімала неподалік будинку Гастінгсів, сиділа за письмовим столом якась молода жінка. В руках у неї було перо, перед нею на столі — чорнильниця та чистий аркуш паперу.

Вмочивши перо в чорнило, вона почала писати:

…Ах, прихильний читачу! Ваш автор вважає своїм обов'язком повідомити вам, що…

Наприкінці написаного стояло:

«Світська хроніка леді Віслдаун», 19 грудня 1817 року