Наталія Довгопол - Прокляте небо

Середина XVII століття. Київщина. У селі мірилом усього є фізична праця, будь-яка інакшість вважається хибою. Тому мати намагається позбутися Євки ще немовлям. Але щодо малої доля має свої плани. Дівчинка виживає і потрапляє служити в маєток пана. У неї є дар – схильність до астрономії. Вона буквально читає небо, як розгорнуту книжку. Та в житті Єви з’являється панський вчитель Орест. Потайки одружуючись, вони втікають до Києва. Тепер на неї чекає довгий шлях випробувань та спокути. Хто залишиться поруч, а хто зрадить? І що скажуть зорі тій, яка єдина вміє їх читати?..

Колись давно, гортаючи стародруки в Лаврській друкарні, я натрапила на гороскоп. Гороскоп у церковній книзі XVII ст! Знахідка так вразила мене, що я ніяк не могла викинути цей факт із голови. Думка про дуалістичний світогляд сучасників, у якому пліч-о- пліч існували антична філософія та християнське вчення, давні язичницькі вірування та прогресивні наукові досягнення епохи не давала мені спокою. Захотілося зрозуміти, переосмислити та по-своєму розповісти історію, написану в шкільних підручниках, знаходячи місце для чар, подвигів та кохання.

© Довгопол Н. О., 2019

© DepositPhotos.com / Ashva_pictures, обкладинка, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2019

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2019

У садках уже достигали груші та вабили до себе жовтими боками й медовими пахощами. Час було обривати. Діти й старі баби поприходили на фільварок із кошиками та ряднами – у кого що було. Рвали й складали, грушка до грушки. Не дай Боже яку надкусити! Собі можна було забрати хіба підгнилі чи червиві, але цього року – як на зло – усі груші видалися напрочуд гарними.

Отак рвали та зітхали, доки тріск гілок і голосний зойк не відвернули їх від роботи. Це Дунька Ковальчишина прийшла зі своїм козубом, що здавався вдвічі більшим за неї, та, перечепившись через колоду, із розгону влетіла в купу хмизу.

Менші засміялися, старші дівчата лиш закотили очі – із цією Дунькою завжди щось траплялося. Вона постійно спізнювалася чи то на роботу, чи на вечорниці, трощила своє й панське майно, а на вигляд була така, ніби весь час літала десь у захмарних висотах.

Дунька ж на те не зважала. Вона щоразу підіймалася, обтрушувала з себе пилюку, терла набиті коліна та йшла собі далі, навіть не показуючи, що боляче. За це її не любили ще більше.

От і зараз вона підвелася і, ніби нічого не сталося, побрела до груші, біля якої вже стояли дві її сестри.

– Ти чого так довго? – прикрикнула старша, Райка.

– Годувала кролів, – коротко відповіла Дунька, шмигаючи кирпатим носом.

– Ти їм що, борщі варила? Ми вже три дерева обірвати встигли, доки ти там ходиш! Тринадцять літ, слава Богу, а моторна, як болотяна черепаха!

Дунька промовчала, змалку пам’ятаючи бабину приказку про те, що розумніший змовчить.

Із самого малечку, ще коли мамка наказала їй розв’язати власну, збережену від народження пуповину – щоб здібна до шиття й вишивки була, – Дунька знала, яка доля чекає на неї. Ляльками-мотанками не раз обігрувався той самий сценарій: вона вийде заміж, щоб догоджати чоловікові та свекрусі, робити всіляку жіночу роботу, згинатися в полі вдень і засинати над шитвом уночі, колихаючи виводок дітей. Дунька вдавала, ніби змирилася з цим сценарієм, прийняла його без образи чи злості. Смиренно, як і личило чемній посполитій[1] дівчині. Попри те продовжувала жити у своєму уявному світі. Там над нею не було господарів.

У тому світі вона ходила на прощу в золотоверху Печерську лавру, стрибала на конях по вільних степах Запоріжжя, пливла на чайці аж до Царгорода та ніколи в житті більше не рвала панські груші.

Дунька перев’язала хустку, що вже налазила на очі, і прибрала з обличчя пасма темного волосся. У кого вона така чорнява вдалася? До того ж наприкінці літа її шкіра робилася зовсім темною, і всі, хто бачили Дуньку вперше, вважали її циганчам. Лише циганчата проворні, швидкі, а Дунька була ніби причинна – можна три кошики смородини вибрати, доки вона сповнить один.

Нахмарилося. Дрібно заморосило, і Дуньчині сестри пришвидшилися. Хотілося закінчити до зливи. Дунька ж саме сиділа високо на дереві, що гнулося від різких поривів вітру, і їй було байдуже до груш і до дощу. Її цікавило, як низько прогнеться дерево під її вагою, та чи витримають гілки.

– Дуня! Дууунь! – у садок ледь не бігом влетіла мати. – Де ця бісова дитина?

І, побачивши дочку на верхівці груші, закричала на весь фільварок:

– Матері твоїй ковінька, чого ти туди в такий вітер полізла?

Вона ще довго лаялася й сипала прокльонами, а дівчата тихенько посміювалися.

– Завжди цій дурнуватій перепадає, – шепнула одна.

– Що поробиш, як клепки в голові немає, – гмикнувши, відказала Євчина сестра Олена, середуща поміж них.

Матір Дуньчина, Степанида або просто Стешка, була огрядною, але дуже повороткою бабою. Вона народила дванадцятеро дітей, шестеро з яких не дожили й до семирічного віку. Двох старших дочок і єдиного сина вона вже одружила, тож лишилося прилаштувати ще трьох і вмерти спокійно – такою була її життєва місія. Але якщо на Райку та Олену вже задивлялися свати, то на Дуньку мати давно махнула рукою. Хоч вона ще мала, але ж така незграбна, не ладна до жодної роботи. Ні краси, ні вдачі. Може, у монастир її віддати? Хай там собі думає про вічне, і матері не буде стидно перед людьми, що в неї дочка – стара діва.

– Ану, злазь бігом звідти! Та йди до хати, перевдягнись у щось людське й не перемазане. Тебе до панів у палац кличуть! – навмисно підвищила голос Стешка, щоб усі сусіди почули.

Авжеж, нехай знають, що вона, Стешка, виростила не таку вже й пропащу дочку!

– У палац? Мене? Чого?

– Та звідкіль я знаю? Бери ноги в руки й іди в двір до панночки.

– До панночки?! – хором відповіли обидві сестри.

– Мамо, я не хочу до панночки… – спробувала було заперечити Дунька.

– А тебе хто питає, чи що? – гримнула на неї матір. – Кажуть іти – треба йти.

Усі, хто був на грушах, перезирнулися. Прислужувати в панському палаці важалося за честь – робота там фізично не така складна, як на фільварку, часто перепадає котра ганчірка чи заморські ласощі до різдвяного столу. Але панночці?..

Панночку Марту Вітовську всі у фільварку воліли обходити десятою дорогою. Подейкували, що вона зналася із самим дияволом, та й гонор у неї був зовсім не янгольський. Років їй було дванадцять, майже як Дуньці.

– А правда, що вона свою попередню служницю, Ганку, до смерті забила? – загомоніли навкруг.

– Хтозна. Та Ганка була з Василькова, не наша… Але подейкують, що її з минулого тижня ніхто не бачив.

– Кажуть, вона так кричала, як її били батогами… А потім весь панський двір від крові відмивати довелося!

– А за що? За що?

– Бач, чимось панночці не догодила… Тепер їй заміну шукають.

Усі