Джулія Квін - Герцог і я, Джулія Квін

— Упевнена, мамо, що писання леді Віслдаун анітрохи не зменшать моїх шансів набути чоловіка.

— Але, Дафно, ми з тобою чекаємо вже цілих два роки!

— А леді Віслдаун почала видавати свою газету лише три місяці тому, мамо. Так що не слід бідолаху звинувачувати.

— Я — звинувачуватиму! — уперто сказала мати.

Дафна встромила нігті собі в долоню, щоб таким чином заглушити гостре бажання почати суперечку. Вона розуміла: мати намагається стояти на варті її інтересів в ім'я любові до неї. І вона любила мати і до того, як настав її шлюбний вік, вважала Вайолет найкращою з усіх матерів. Та й зараз, мабуть, залишалася такою і лише іноді — розмовами на матримоніальну тему — викликала в дочки певне роздратування. Але хіба не виправдовувало бідну Вайолет те, що крім Дафни їй належало видати заміж ще трьох дочок?

Мати притиснула до грудей тендітну руку.

— Ця жінка кидає тінь на твоє походження, Дафно!

— Нічого подібного, мамо, — спокійно відповіла вона. Потрібно бути завжди спокійною та обережною, Коли наважуєшся заперечувати матері. — Там сказано, що, навпаки, у законності нашого походження не може бути жодних сумнівів. Таке, погодься, йдеться далеко не про кожну багатодітну сім'ю, особливо великосвітську.

— Їй не слід було взагалі писати про це! — не заспокоювалася Вайолет.

— Але, мамо, вона ж авторка скандальної «Хроніки». Її робота в тому й полягає.

— Невідомо навіть, чи існує вона взагалі в природі, чи ця леді Віслдаун! — пробурчала мати. — Ніколи не чула такого імені. Звісно, вона не з нашого кола. Пристойна жінка ніколи б не дозволила собі такого.

— Саме з нашого, мамо, — все так само спокійно й розважливо відповіла Дафна, не відриваючись від вишивання і приховуючи таким чином бешкетний блиск в очах. — Інакше звідки їй знати стільки подробиць нашого життя. Не думаєш ти, що вона заглядає ночами у вікна або ховається під меблями?

— Мені перестає подобатись твій тон, Дафно, — сухо заявила мати.

Дочка відповіла променистою усмішкою. Вона добре знала цю фразу: мати вимовляла її щоразу, коли хтось із дітей перемагав її в суперечці — нехай у дрібниці. Але так нудно сидіти за вишиванням — чому трохи не подражнити матір?

— До речі, мамо, я б зовсім не здивувалася, дізнавшись, що леді Віслдаун одна з твоїх добрих знайомих.

— Прикуси свій язичок, Дафна Бріджертон! Ніхто із моїх друзів не опуститься так низько.

— Згодна, — здалася дочка. — Тоді це, напевно, хтось, кого ми добре знаємо. Ніхто зі сторонніх не може бути в курсі таких подробиць, які вона публікує у своїй газетці.

— Хто б вона не була, — рішуче сказала Вайолет, — я не хочу мати з нею жодної справи.

— Тоді найкраще не купувати її «Хроніку», чи не так? — простодушно зауважила дочка.

— А що це змінить? Все одно решта купують і купуватимуть. І я опинюся в безглуздому становищі: вони знатимуть останні плітки, а я ні.

Дафна не могла не погодитися з матір'ю, але зробила це мовчки: її запал вичерпався.

Великосвітський Лондон майже вже звик за останні три місяці до газети леді Віслдаун, яка регулярно з'являлася біля дверей аристократичних будинків щопонеділка, середи та суботи. Саме з'являлася, бо просто лежала там, і ніхто не вимагав за неї гроші. Але одного дня на початку четвертого місяця «прихильним читачам» пояснили, що тепер кожна «Хроніка» коштуватиме п'ять пенсів. Подумати тільки: цілих п'ять пенсів за букет пліток! Так, зате яких пліток — найсвіжіших.

Дафна щиро захоплювалася кмітливістю та проникливістю таємничої леді Віслдаун: як спритно та підробила на гачок своїх читачів (точніше, читачок) і як швидко вона, мабуть, розбагатіє!

Поки Вайолет, крокуючи кімнатою, продовжувала обурюватися цією вискочкою, Дафна встигла пробігти очима решту скандальної «Хроніки». Це була мішанина зі світських новин, образ та компліментів, запитань та відповідей. Що відрізняло газетенку від колишніх видань того самого штибу — це, мабуть, те, що тут не було місця натякам і припущенням: все називалося своїми іменами, у тому числі й самі імена. Жодних «лорд С.» або «леді Ф. Все прямо і недвозначно. Вища громада була, звичайно, шокована, зачеплена, але й зачарована і перебувала в постійному очікуванні, які ще «смажені» новини з'являться в черговий понеділок чи п'ятницю.

У цьому свіжому листку Дафна прочитала і про вчорашній вечірній бал, на якому не могла побувати, бо в будинку святкувався день народження її молодшої сестри Гіацинти, а сімейні свята завжди були у них великою подією. Оскільки ж сестер і братів було, як уже говорилося, вісім (і мати дев'ята), дні народження відзначалися майже кожен місяць.

— Ти таки читаєш цю нісенітницю! — дорікнула її Вайолет.

Дафна підвела голову, не відчуваючи жодних докорів сумління.

— Сьогодні все цікаво, — сказала вона. — Описується бал у Мідлторп, на якому Сесіл Тамблі розбив цілу гору келихів для шампанського.

— Правда? — намагаючись, щоб в голосі не прозвучало зацікавленості, перепитала Вайолет. — Нічого собі. Скільки дзвону…

— І уламків, — уточнила Дафна. — Тут такі подробиці! Хто що сказав і кому… У що одягнені…

— І, мабуть, своя думка щодо кожного туалету? — Не втрималася від нового питання Вайолет. Дафна посміхнулася.

— Гаразд, мамо. Я знаю, на що ти натякаєш: що місіс Фезерінгтон моторошно виглядає у своєму ліловому?

На обличчі Вайолет майнула задоволена посмішка, яку вона одразу спробувала зігнати, але це їй не вдалося, і вона посміхнулася ще ширше.

— Добре, — сказала вона, підходячи до дочки і сідаючи поруч. — Досить сперечатися. Дай мені подивитися. Що там ще трапилося? Чи не пропустили ми чогось важливого?

— Не турбуйся, мамо, — впевнено відповіла Дафна, — з таким репортером, як леді Віслдаун, ми нічого не пропустимо. — Вона знову зазирнула в листок. — Начебто самі там побували. Навіть більше дізнаємося, ніж якби самі… Ось, слухай… — Вона почала читати:

— «Худий, як мумія, юнак, відомий раніше під ім'ям графа Клайвдона, вшанував нарешті нещасне місто Лондон своєю присутністю — тепер, коли став новоспеченим герцогом Гастінгсом». — Вона замовкла, щоб набрати повітря, і продовжила:

— «Його світлість шість років провів за кордоном, і