Джулія Квін - Герцог і я, Джулія Квін

— Ти найбільше моє нещастя, — прошипів він. — Не знаю, в чому моя вина, і, сподіваюся, Бог простить мені, якщо я більше ніколи тебе не побачу.

— Ваша світлість! — з жахом вигукнула няня. — Ви це кажете дитині?

— Геть з моїх очей! — крикнув він. — Можете залишатися на службі, поки триматимете його подалі від мене. — З цими словами він попрямував до дверей.

— Стривайте!

Він повільно обернувся на голос Саймона.

— Що ти хочеш сказати? Я слухаю.

Саймон зробив три глибокі вдихи через ніс. Його рот залишався скутим від гніву та страху. Він спробував зосередитись, спробував провести мовою по небу, згадати все, що треба робити, щоб говорити без запинки. Нарешті, коли герцог знову пішов до дверей, він сказав:

— Я ваш син.

Няня Хопкінс не стримала подиху полегшення, і щось схоже на гордість майнуло в очах герцога. Швидше, не гордість, а легке задоволення, але Саймон вловив це і підбадьорився.

— Я ваш син, — повторив він трохи голосніше. — І я н-не… я н-н-не…

У горлі в нього щось зімкнулося. Він з жахом замовк.

«Я мушу, маю говорити», — стукало у нього у вухах.

Але язик наповнив весь рот, горло стисло. Очі батька звузилися, у них було…

— Я н-н…

— Вирушай назад, — тихо сказав герцог. — Тут тобі не місце.

Слова ці пронизали всю істоту хлопчика, біль охопив його тіло, і це вилилося в гнів, у ненависть. Ці хвилини він дав собі клятву. Він присягнув, що якщо не може бути таким сином, яким хоче його бачити ця людина, то й він, Саймон, ніколи більше не назве його батьком. Ніколи…

Розділ 1

Сімейство Бріджертон, мабуть, одне з найплодючіших у вищих верствах суспільства. Подібна старанність з боку віконтеси і покійного нині віконта, безсумнівно, гідно похвали. Дещо банальним може здатися лише вибір імен для їхніх вісьмох дітей: Ентоні, Бенедикт, Колін, Дафна, Елоїза, Франческа, Грегорі та Гіацинта — бо хоча порядок добрий у всьому, деяким може здатися, що розумні батьки могли б давати своїм дітям імена незалежно від порядку букв в алфавіті[1].

Більше того, якщо вам, прихильний читачу, доведеться побачити їх усіх в одній кімнаті, вас може здивувати, навіть злякати думка, що перед вами та сама віконтеса, але роздвоєна, розтроєна, розвосьмеріла… І хоча ваша авторка повинна зізнатися, що в неї ніколи не вистачало часу порівнювати колір очей у всіх вісьмох, проте по комплекції та розкоші каштанового кольору волосся вони теж не надто відрізняються один від одного. Можна тільки поспівчувати віконтесі в її пошуках вигідних партій для свого потомства і висловити жаль, що жодне з її чад вигідно не виділяється серед оточуючих. І все ж є одна безперечна перевага у цієї сім'ї, всі члени якої так схожі один на одного, — ніхто на світі не наважиться засумніватися в законності їхнього походження.

Ах, прихильний читачу, відданий вам автор бажає, щоб у всіх сім'ях існувала така впевненість.

«Світська хроніка леді Віслдаун», 26 квітня 1813 року

— О-ох!

Вайолет Бріджертон з огидою скомкала листок газети і шпурнула в протилежний кут вітальні.

Її дочка Дафна вважала розсудливим не звернути увагу на обурення матері і продовжувала вишивання. Але не тут було.

— Ти читала, що вона пише? — звернулася до неї мати. — Читала?

Дафна знайшла очима грудку паперу, що мирно лежить під столом червоного дерева, і відповіла:

— У мене не було можливості зробити це до того, як Ви так успішно розправилася з ним.

— Тоді прочитай! — трагічним тоном наказала Вайолет. — І дізнаєшся, як ця жінка лихословить з нашого приводу.

З незворушним обличчям дочка відклала убік вишивання і витягла з-під столу те, на що перетворилася газета. Розгладивши листок, вона пробігла очима ту частину «Хроніки», яка мала відношення до їхньої родини, і підвела голову.

— Не так страшно, мамо, — сказала вона. — А в порівнянні з тим, що вона писала минулого тижня про сім'ю Фезерінгтонів, суцільні компліменти.

Мати з огидою хитнула головою.

— Ти гадаєш, мені буде легко знайти тобі нареченого, якщо ця жінка не прикусить свого мерзенного язика?

Дафна глибоко зітхнула. Після двох сезонів у Лондоні одна згадка про заміжжя викликала у неї біль у скронях. Вона хотіла вийти заміж, правда, навіть не сподіваючись, що це буде обов'язково з великого кохання. Адже хіба не справжнє диво — кохання, і хіба так страшно, якщо його замінить просто симпатія, справжня дружба?

До цього дня вже четверо просили її руки, однак, як тільки Дафна починала думати, що з цією людиною вона має провести залишок життя, їй ставало не по собі. А з іншого боку, було чимало чоловіків, які, як їй здавалося, могли б стати для неї бажаним подружжям, але деякі труднощі були в тому, що жоден з них не виявляв наміру взяти її за дружину. О, їм усім вона подобалася, це не викликало сумніву! Вони цінували її швидкий розум, винахідливість, доброту, привабливість нарешті. Але водночас ніхто не завмирав у її присутності, не позбавлявся дару мови, споглядаючи її красу, не намагався складати вірші та поеми на її честь.

Чоловіки, дійшла вона до сумного ув'язнення, цікавляться більше тими жінками, у кому відчувають силу, хто вміє придушити їх. Вона ж не така. Багато хто говорив, що просто любить її, тому що з нею завжди легко, вона вміє розуміти чужі думки та почуття. Один з них, який, на думку Дафни, міг би стати добрим чоловіком, якось сказав:

— Чорт забирай, Дафно, ти зовсім не схожа на більшість жінок — якась чарівно нормальна.

Вона могла б порахувати це багатообіцяючим компліментом, якби той, хто говорив, не відправився після цих слів на пошуки кудись пропавшої білявої красуні.

Дафна опустила очі і помітила, що її рука стиснута в кулак, а піднявши погляд, виявила, що мати не зводить з неї очей в очікуванні відповіді. Оскільки зовсім недавно вона вже видавала